тиск на нього з боку місцевої польської адміністрації і звинувачення у прихильності до націоналізму в особі ОУН. Як один, так і другий бік справи підтверджується факторами. Так, на засіданнях старшин товариства ,, Рідна школа’’ звертається увага на те, що тепер греко-католицьке духовенство в особі Лятишевського, Гірняка, Слезюка та інших стало по справжньому русинсько – українським, і у момент вибору піде за справою національного відродження .[7,c.36]. А польська влада в цей час складала списки ,, політично неблагодійних’’, в котрі потрапляло багато із духовенства, однак це мало більше пропагандистський характер з метою залякування чи попередження, оскільки до відкритих дій у вигляді арештів не призвели. Особа єпископа Г.Хомишин служила так би мовити бастіоном, своєрідною стіною, яка прикривала священиків від гонінь, що пов’язане з його авторитетом у польських колах.[48,c.116].
В кінці 30-х років розгорнуло свою діяльність товариство ,, Обнова’’, яке мало загалом культурно - освітнє спрямування, однак стало помітною віхою у громадському житті Галичини. Воно привернуло увагу духовенства, і у його рядах діяв також І.Слезюк.[43,c.4]. Про конкретні кроки у цій площині не відомі, однак замученість до його діяльності дозволяє говорити про участь І.Слезюка у широких громадсько – політичних процесах Галичини
Отже, станом на 1939 рік, І.Слезюк пройшов тривалий шлях становлення протягом якого викристалізувалися його погляди на суспільні процеси, що відбувалися на той час і забезпечували ідейну спрямованість його діяльності і установку на виховання молодого покоління. Однак, це перервали події ІІ світової війни.
Розділ ІІ. Іван Слезюк в умовах Другої
світової війни.
Починаючи з кінця 30 – х рр. у Європі почав витати дух війни , оскільки про це свідчили події у Німеччині , пов’язані з реваншиськими устремліннями нациської партії А. Гітлера . Найперше це могло вплинути , що і сталось незабаром , на Польщу , як безпосередню сусідку Німеччини до якої вона мала численні претензії. І відповідно ці настрої передавались на священичий стан , який як суспільна група був втягнутий у вир соціально – політичних перипетій .
Про це свідчать послання єпископа Хомишина за 1938- 1939 роки. Зокрема в них прослідковується страх перед можливістю страшної братовбивчої війни і щоби не повторилось подій 1914 р. , коли українцям довелось воювати у арміях двох ворогуючих імперій [ 49, c. 281 ] . Ці жахіття певним чином тяжіли над свідомістю духовного кліру , та й іншими категоріями населення , що були безпосередніми свідками тих подій . Очевидно у цьому процесі неабияку роль відіграли патріотичні міркування , які підживлювались почуттям місцевого патріотизму і крахом української державності у час Національно – демократичної революції 1917- 1921 років . Переносячи увагу на безпосередні події , варто звернути погляд на те , що українська еліта не могла сподіватись на Польщу , бо розумілось , що вона є не суб’єктом , а об’єктом міжнародних відносин того часу . А особливо була поширена думка , що Польща , пов’язана системою договорів 1935 року із західними країнами Європи , старанно виконуватиме їх волю , а для галицької громадськості була вже відома думка про неприхильне їх ставлення до українського питання [60 , c.73]. Отож, сподіватись певних позитивних зрушень у цьому напрямку зовнішньої політики було марно, а про ставлення СРСР годі й вести розмову, оскільки воно загально відоме і свого роду закономірне. Про це засвідчили події в УРСР у 20 – 30 рр., з якими західноукраїнське суспільство було ознайомлене через існування різноманітних соціально – культурних зв’язків.
В цих умовах єдиною надією, хоча й не дуже привабливою і делікатною, була Німеччина. Ця думка превалювала серед загалу Галичини, особливо з другої половини 30-х років через орієнтацію націоналістичного підпілля , яке розглядало Німеччину (і не через сліпе наслідування, а з раціональних і виважених розрахунків ) як базову допоміжну інстанцію для утвердження самостійної української державності.
В цих ідеологічних нашаруваннях і світоглядних суперечностях доводилось продовжувати свою діяльність І. Слезюку . Для духовенства у цій квазіскладній ситуації вибір був зумовлений ще однією значущою обставиною : коли вже вибирати між атеїстичною Москвою і гіперкатолицьким Берліном , то звісно шальки терезів схилялись на сторону другої інстанції [ 62, c. 112 ]. Хоч і тут були серйозні проблеми , які були пов’язані із значною часткою у культурно – ідеологічній сфері Гітлерівської Німеччини у цей час через політику Гебельса ,, атрофованого язичництва’’, заснованого на культі вождівства , сліпого підданства . Це особливо непокоїло духовенство , про що свідчать переписка Г. Хомишина з Іваном Лятишевським , Семеном Лукачем і Іваном Слезюком , де безпосередньо зачіпались ці питання [ 10 , c. 28] . Все це впливало на позицію духовенства і зумовило відсутність без принципового ,,поклоніння “ перед німцями. Тому духовенство , в тому числі Слезюк , опинилось у доволі суперечливій ситуації : не було орієнтира , з яким можна було б діяти спільно , оскільки під вибрані і доволі чіткі критерії союзника не підходили ні нацистка Німеччина , ні СРСР , ні крихка Польща , що ось – ось мала розвалитись , і навіть не націоналістичні сили в особі ОУН . Поки – що , єдиним світочем до якого звертались і надії і уподобання , був митрополит Андрій Шептицький [ 56, c. 89 ] .