За час такого абстрагування відбуваються конкретні події , які кардинально впливають на українську історію і життя греко – католицького духовенства . Радянська військова окупація Західної України , яка розпочалась 17 вересня 1939 року , здійснюючись відповідно до таємного пакту Ріббентропа- Молотова , укладеного 23 серпня 1939 року . Для місцевого населення більшовицька окупація виявилась зовсім несподіваною , і можливо , цим і пояснюється швидке просування Червоної Армії . Доказом цього є зайняття вже 24 – 25 вересня міста Станіслава [ 57 ,c. 28] .

На окупованих радянськими військами західноукраїнських землях нараховувалось 2120 греко – католицьких парафій , понад 3,1 млн. вірних , крім того у Галичині діяло 29 чоловічих монастирів , а також 120 жіночих монастирів і монарших домів [ 62, c. 28 ] . Фактично все духовенство гордо зустріло радянські війська , оскільки однозначно виступило проти комуністичної ідеології . Невипадково частина священників продовжувала антирадянську агітацію . протидіючи державному апарату , але близько 34 священики змушені були покинути окуповану Галичину. Ці обставини викликали відповідну реакцію збоку радянських властей на греко- католицьку церкву , яка стала трактуватись як головне осердя українського національного руху як в містах так і в сільській місцевості .

На цей час І .Слезюк був духівником монастиря сестер св. Вікентія , радником Єпархіального церковного суду і ще працював катехитом у торговій школі [ 41, c.3 ]. А вже в 1940 році він стає постійним священиком катедрального собору. Це вплинуло тим чином , що Слезюк поступово полишає активну педагогічну діяльність , а зосереджується для пастирської праці серед парафіян Станіслава , часто виголошуючи проповіді антикомуністичного характер. Можливо , що така переміна пов’язана із чисто прагматичних переконань, оскільки радикалізація поглядів Слезюка мотивується різкою зміною суспільно-політичної обстановки і необхідністю виходу на більш високий рівень інформаційно – організаторської діяльності .

Так , у січні 1940 року Слезюк у зверненні з нагоди Різдвяних свят висказав такі речі : ,, … бо без Бога , бо поза Богом нема правдивого життя , нема ладу і мира , нема добра . а тільки смерть і знищеннє. Се можна бачити часто в людськім життю . А найбільше відстрашаючий примір видимо в нинішніх часах в Росії. Там безбожники, так звані, більшовики загорнули всю владу в свої руки, відкинули Бога і прослідують не тільки католицьку віру але всяку релігію…Обіцяли без Бога рай на землі ,а сотворили пекло. Замість правди поставили лож, хитрість і підступ, замість любви ближнього голосять ненависть, замість справедливості управляють грабіж, розбій, мордовські чрезвичайки,т.е. поліцейські суди. Бо вистачить навіть без основне підозрінє, щоби бути застріленим або киненим у тюрму. Міліони невинних людей вимордувані або мучені в лячних в’язницях, з котрих деякі навіть падають в божевільство. Посіданє власності знесене, всіх ограбовано. З голоду і холоду люди примирають…’’[32, c.4 ].

Для складання своїх проповідей Слезюк використовував послання Хомишина і фактично їх переповідав, однак додаючи до них власний емоційно піднесений дух, що надавало їм особливої яскравості. Ставлення нової влади до таких численних звинувачень різних єпископів характеризував по суті вирок, надрукований в київській щоденній партійній газеті ,, Комуніст” за 9 жовтня 1939 року: ,, Уніатське духовенство на чолі з митрополитом Шептицьким, яке в старовину вірою і правдою служило польським поміщикам і буржуазії, а тепер чомусь високо підносить свій статус. Уніатські попи були в селах Західної України и таємними агентами польської охранки… З церковних амвонів безперервно лунав заклик цих оскаженілих попів до виступу проти СРСР і це доказує те , що вони діяли як найзавзятіші агенти контрреволюції в Західній Україні ‘’. [62, c. 29].

Отож, звинувачення йшли на адресу греко-католицької церкви практично від усіх державних інституцій радянської тоталітарної системи і вони були замасковані у рамки традиційної ідеології : нібито церква стоїть на засадах буржуазного служіння, яке суперечить пролетарському духу західноукраїнського селянства і робітництва. Такі вислови у періодичні пресі та й у численних директивах мали на меті якщо не залякати духовенство, то хоча б зосередити його діяльність у рамках загальнодержавної більшовицької ідеології. Звісно , що наважитись на рішучі радикальні дії по відношенню до єпископів радянська система одразу не могла, оскільки це б пішло в розріз з уставленою суспільною думкою Галичини, для якої греко-католицький священик мав більш ніж символічне значення.

Щоби не обурити загал вірних, влада передбачливо не розпочинала фронтального наступу проти Церкви, так же само не поспішала вона запроваджувати у Західній Україні найжорстокіші положення радянського законодавства про культи [59 , c.17] . Це давало можливість Івану Слезюку продовжувати свою радикальну діяльність, хоч вже з листопада 1939 р. починається прихований, однак повністю спланований і масштабний наступ проти духовенства. Він мав на меті без великого суспільного розголосу позбавитись найбільш небезпечних з точки зору НКВД уніатських ієрархій. І Слезюку вдалося уникнути покарання , однак його шкідливу діяльність у 1939 -1941рр. пригадають радянські служби під час другої більшовицької окупації Галичини.

Зокрема, щодо експансіоніської політики в час першого зіткнення Галичини з більшовиками, то в релігійній політиці було одержавлено всі засоби масової інформації : закрито 12 греко –католицьких газет і періодичних видань ( зокрема в Станіславі ,,