С.Лукач . Він був поважним священиком із Старуні Богородчанського району, а потім викладав богослов’я в духовній семінарії [35, c. 3 ]. Семеон Лукач закінчив також Коломийську гімназію в 1913 році, вчився в1913 -19 рр. в Станіславській семінарії, а з 1929 року професор богослов’я . Він також не відступив перед небезпекою, не схибив з обраного шляху, не зламався і не зрікся своїх переконань [34, c. 4 ]. Ця обставина духовно зблизила Слезюка і Лукача, і надалі вони продовжували частково спільну діяльність. Саме ними . і ще декількома священиками була відправлена 16 березня 1941 року в церквах єпархії Служба Божа з просьбою до Христа, щоби ,, було припинено переслідування в Росії, аби людям Бог дав витривалості, і також щоб встеріг увесь народ від лячної небезпеки “ [ 42, c.5 ].
Після проведення цієї служби , було постановлено відправляти подібні молитви кожної першої неділі після нового року. Діяльність Слезюка зводилась до того, аби перепросити Бога та щоденно його благати про відвернення цієї найстрашнішої кари, що прийшла на український народ. Однак це лиш один бік цієї справи, інший полягав на думку духовенства у самови хованні, самооцінці, в боротьбі із власними похотями , намаганні жити без гріха, в стані Божої ласки, щоби скріпитись у вірі. Оскільки за словами Г.Хомишина може прийти час, коли ,, прийдеться за віру і народ постояти, терпіти і навіть життя положити “[50, c. 210 ]. Ці часи уже частково прийшли однак вони повністю виразяться в 1945 – 46 роках. Перша радянська окупація була лише попереджувальним сигналом і часом тільки ознайомлення українців Галичини із загальними виявами і властивостями комунізму.
Цей період адаптації закінчився із нападом гітлерівської Німеччини на СРСР. В результаті Українська Греко-Католицька Церква опинилася в новій політичній ситуації, яка мала двозначний характер. У період радянської окупації діяльність УГКЦ була обмежена, то з приходом німецької влади з’явилась надія на певне покращання існуючої обстановки. З одного боку німецький прихід частково розглядався як початок до покращання становища населення, а з іншого боку спостерігається духовно-емоційне піднесення серед духовенства [ 61, c.108 ].
Політика нацистських окупаційних військ стосовно духовенства виражалась у низці суперечливих дозволів і обмежень. 18 липня 1941 року міська влада Львова та Станіслава вирішила повернути церкві земельні угіддя, що були конфісковані радянською владою. Держава в особі владних структур Галицького генерал-губернаторства надала субсидії українським душ пастирям ( 50 рейхсмарок на особу щомісяця ). Однак це був лиш політично-ідеологічний жест, а не виважена і системна політична програма, спрямована на допомогу церкві. В цьому полягала і суперечливість політики нацистів, аби змусити духовенство працювати на державну машину Німеччини, і стати таким чином лиш духовним стержнем нової політичної системи на західноукраїнських землях.[ 60, c.90]. Так, прямуючи до цієї мети фашисти надали УГКЦ суму понад 900 тисяч злотих, а з квітня 1943 року українські греко – католицькі єпископи почали одержувати щомісячну платню. Сама німецька цивільна влада твердила, що ці субсидії не передбачають якихось дій у відповідь з боку церкви, а зумовлені оглядом на зубожіння духовенства. Насправді, це свідчило про реальну ситуацію, оскільки перед кліром досить серйозно стояла проблема виживання. Якщо далі розглядати події у цьому ключі, то варто звернути увагу, що ці грошові субсидії ніяк не вплинули на ставлення митрополита Шептицького і загалом духовенства до німецького режиму. Навпаки, з 1943 року, коли проходили ці виплати, серед духовних чинів почала зароджуватись спочатку недовіра, а згодом і вороже ставлення до нацистів. Що цікаво, то навіть вони дійшли до переконання, що радянський режим поступається політиці гітлерівської окупації.[57,c.196].
В Станіславі німецький римо – католицький єпископат починає робити кроки, спрямовані на встановлення добросусідських відносин з греко – католицькою церквою. Не забарилась і швидка відповідь – реакція з боку останньої, оскільки греко – католики сприйняли цей крок з радістю. Це і послужило передумовою для початку діяльності Слезюка у напрямку об’єднання представників різних конфесій, аби змобілізувати українське суспільство. Першим кроком на цьому шляху був збір коштів ,, для боротьби з більшовицькою пропагандою і нациським засиллям ’’ [60,c.82]. Подібну ініціативу прилучитися до такої співпраці проявило і католицьке товариство, очолюване єпископом Станочеком. Для цього єпископи збиралися на наради для реалізації програми спільності дій. У Станіславі цей процес був на високому рівні, зокрема у кінці 1941 на початку 1942 років І.Слезюк був на зустрічах із представниками римо – католицьких громад. І хоча ця співпраця конкретних результатів не принесла, однак не можна говорити і про цілковите фіаско.
Насамперед це полягає в тому, що метою цієї співпраці було об’єднання зусиль для досягнення порозуміння і дружби між обома церквами, а також вироблення спільної програми ставлення що до німців.[35,c.4]. Інтереси у цьому питанні частково сходилися, бо римо-католики ( переважно поляки) мали недовіру до нацистів і вболівали за права польської громади, а в національному відношенні на даний момент українці і поляки знаходились у рівних і однаково принизливих умовах. Звісно, що питання про більш тісне об’єднання або злуку не ставилось.
Але щоби виробити загальні парадигми свого ставлення і тактику відносин з німцями потрібно було затратити значних зусиль, і в цьому вже виявилась значна заслуга І.Слезюка і представників римо – католицького табору.
В загальному плані за німців була більша релігійна свобода, ніж за радянської