Наукова і політична діяльність М.Грушевського: статті і замітки Вступ до грушевськознавства: думки з приводу п’ятдесятих роковин смерті Михайла Грушевського

“Свій довг, свій обов’язок перед українським народом, перед Україною, перед Українською Державою й насамперед перед українською. наукою Грушевський виконав. Але чи сповнили ми, сучасники й спадкоємці Грушевського, свій обов’язок визнання, пошани і вдячності перед пам’яттю великого українського історика й великого українського громадянина?”

Оглоблин О. Михайло Грушевський і українське національне відродження // Український Історик. – 1964. – Ч.2-3.

П’ятдесят років ділить нас від передчасної смерти академіка Михайла Сергійовича Грушевського, що постигла його 25 листопада 1934 року в Кисловодську на Кавказі, далеко від рідної землі.

В анналах український історик і організатор українського наукового життя, а в історії України від виступає як один з провідних суспільно-політичних діячів і батько першої української держави в 20-му столітті. Проте ці узагальнення не охоплюють повністю діапазону його діяльності і творчости. Михайло Грушевський становить епоху українського національно-державного відродження, яка охоплює усі головні ділянки українського життя і його динамічну боротьбу за самобутність української нації і її культури. Наукова і публіцистична творчість Михайла Сергійовича поставила твердий фундамент під наукове українознавство і розвиток української національної історіографії. Отже, маємо до діла з унікальною людиною енциклопедичного знання, широких світ оглядових горизонтів і динамічної суспільно-політичної дії в усіх ділянках громадського життя. Михайло Грушевський, поруч Тараса Шевченка й Івана Франка, належить до найвидатніших особистостей в історії України, якій він віддав ціле життя і творчу працю.

І саме тепер, коли відзначаємо 50-ліття смерти Михайла Сергійовича, бажаємо поділитися нашими думками про теперішній стан дослідження життя і творчості Михайла Грушевського, а також обговорити інші важливі питання, пов’язані з його діяльністю.

Михайло Грушевський,

Українська Центральна Рада

і відродження державності України

“Які б тяжкі проби не судила переходити Україні і українському народові історична доля, які пертурбації не лежали б ще перед ними, великі часи творчості Української Центральної Ради й її акти зостануться великою епохою її розвою, твердою підставою національного будівництва”

Грушевський М. На порозі Нової України. – 1992. – С.148.

Голова Української Центральної Ради і перший президент Української Народної Республіки Михайло Грушевський висловив вище наведені думки про історичне значення діяльності Української Центральної Ради ще на початку 1918-го року. І справді, сьогодні, з перспективи 75-ох років, оцінюємо Українську Центральну Раду як перший парламент, що спричинився до відродження української держави в 1917-18 роках. Тепер ми повністю усвідомлюємо пророче твердження Голови Укради про її державні акти, які стали основою українського державного будівництва. Закріплення і відновлення української державності 1991 року було б немислиме без політичної діяльності Української Центральної Ради і її IV-го Універсалу. Саме цей найважливіший конституційний державний акт УНР дав тверду основу для сучасного державного будівництва.

Як історик, хочу поділитися деякими думками щодо діяльності Української Центральної Ради саме в контексті неперервності українського державотворчого процесу. Спробую, бодай коротко, зупинитися на історично-політичній спадщині УНРеспубліки, яка, на нашу думку, має велику питому вагу в теперішній розбудові української державності. Не йдеться про “ювілейне за бронзування” Української Центральної Ради і її творців та провідників – мовиться лише про об’єктивне висвітлення її діяльності, яка мала свої сильні і слабші аспекти. Вони дозволяються нам глибше зрозуміти розбудову і занепад першої української демократичної держави в 20-му столітті.

Заки перейдемо до обговорення окремих питань, пов’язаних з діяльністю Центральної Ради, підкреслимо, що в сучасній Україні повністю розуміють її значення в боротьбі за український державний суверенітет.

У “Заяві” Української Республіканської партії “До 75-ої річниці утворення Центральної Ради” від 14 березня 1992 року підкреслюється важлива роль Центральної Ради у боротьбі за незалежність українського народу.

Сказано ясно і правдиво. Доводиться лише висловити своє повне вдоволення від того, що провідники і будівничі української держави так чітко пов’язують свої дії з Четвертим Універсалом Центральної Ради і державницькими традиціями Української Народної Республіки.

Розуміння і аналіз українського державного будівництва Центральної Ради безпосередньо пов’язані з історичними і історіософічними концепц2іями її голови Михайла Грушевського, який справді був головним будівничим Української Народної Республіки. Тут важливо підкреслити, що й сам він повязував державотворчий період 1917-18 з попередніми періодами державності України, а саме, з українською княжою середньовічною державою (Київська і Галицько-Волинська) та Козацько-гетьманською з її основником Богданом Хмельницьким.

Українську демократичну республіку М.Грушевський не відділяв від діяльності Кирило-Мефодіївського братства в Києві (1846), від Костомарова, Шевченка, Куліша та інших братчиків, погляди яких “в’язалися з ідеологією визволення України” і мали домінуючий вплив на Грушевського. Цей зв’язок між Новою Україною Грушевського і попередніми історичними добами ясно представлені в його статті 1917 року “В сімдесяті роковини Кирило-Методіївської справи” (Літературно-Науковий Вісник. – 1917. – Т.67. – Кн.1).

Грушевський і його однодумці обстоювали федеральний постулат кириломефодіївців як постулат побудови української держави, що не суперечив її політичній незалежності. В основі української держави 1917-18 років було поставлено народовладдя з усіма атрибутами демократичної держави, а сам федералізм українською провідною верствою вважався тоді тією державною концепцією, яка віддзеркалювала самостійність і незалежність української нації. І саме в цьому історіософічно-ідеологічному контексті слід розглядати державне самовизначення української нації шляхом проголошення державної незалежності чотирма універсалами Української Центральної Ради. У “Книзі битія українського народу” в 104-му розділі виразно стверджується, що “І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім” (Книги битія українського народу. – 1947. – С.24).

Саме тому Голова Центральної Ради