СТАН ОСВІТИ В ГАЛИЧИНІ ДО ЇЇ ВХОДЖЕННЯ В СКЛАД АВСТРІЇ.

З перших днів польської окупації українських земель розпочалося усунення українців під державного керівництва, в школах запроваджувалось навчання польською мовою, українська інтелігенція була відірвана під освіти. В результаті трьох політичних уній (Кревської 1385 p., Городельської – 1413 p., Люблінської 1569 р.) на повну потужність запрацювала система полонізації та окатоличення української людності. В цих умовах представники багатьох знатних українських родин латинізувались, спольщились, зреклися віри, мови, народу.

Михайла Грушевський так охарактеризував становище, що склалося в XVI-XVII столітті: "… у всіх тих трьох верствах, що мали якийсь вплив і значення політичне, культурне або економічне, серед шляхти, міщанства і духовенства - українським елемент в Західній Україні був відтиснений на далекий план, подавлений, розбитий і засуджений на попільну національну смерть. Народна ж українська маса, позбавлена всякого голосу й значення в політичнім житті, в сім часі підпала цілому ряду економічних і правових ограничень, тяжкому процесові закріпачення, що зробило з неї панський робітничий інвентар. В тодішнім національнім рахунку вона не грала ніякої ролі".

Здавалося, що протистояти ополяченню і латинізації української людності не можливо. "Але власне сей рішучий момент пише Михайло Грушевський, коли мала навіки рішитися національна доля України, коли національна смерть уже віяла своїм крилом над нею, сей рішучий момент видобуває останки енергії в сім задубілім уже організмі. Життя починає проявлятися в різних сферах народного життя. І зусиллями одиниць незадовго вдається викресати в сій, як здавалося безнадійній суспільності культурний і національний рух значний, сильний, який рішуче змінив дальший розвій українського національного жнття".

Таким виходом в циx обставинах було укладення союз унії з Римом, що давало можливість зберегти православний, візантійський обряд, слов'янську мову, юліанський церковний календар. Вийшовши з-під підпорядкування Польщі і маючи захист Риму, українські ієрархії дістали можливість доступу до здобутків освіти в навчальних закладах Заходу, можливість організовувати власні школи розбудовувати культурне життя. В церкві зберігалася давня українська архітектура, українські ікони і іконостаси, українська вишивка, українські церковні співи.

Як стверджують сучасні дослідники, укладення в 1596 році унії було тим виходом, який дав можливість зберегти національне життя, сприяв відродженню національної освіти і культури, особливо в західному регіоні України. Д. І. Дорошенко писав: "Взагалі можна сказати, що коли що зберегло українську народність у Галичині від повної асиміляції з елементом польським, то це його греко-католицька церква з її східним обрядом. Цей обряд служив для неї ії мостом, що злучував галичан-уніатів із їх східними братами, які залишилися при своєму старому православ'ю".

В умовах польського панування справою церкви була і освіта народу, бо уряд зовсім не дбав про шкільництво, не виділяв на утримання шкіл ніяких коштів. В зв'язку з відсутністю української світської інтелігенції, діяльність школи повністю залежала від бажання і підготовки священика, який проводив навчання, або дяка, якому священик доручав цю справу.

Однак духовенство, особливо сільське, само було в дуже тяжких умовах. Священики відробляли панщину, жили як селяни, орали, пили, бідували, ходили в подертій одежині. Маючи низьку грамотність, сільське духовенство мало відрізнялось від своїх парафіян і своєю свідомістю. А навчальних закладів для підготовки священиків було недостатньо. В краї діяли львівська і єпархіальна, галицько-крилоська та перемиська семінарії, рівень підготовки в яких, порівняно з європейським, був дуже низький. Майбутніх священиків вчили читані і писати церковною мовою, церковної церемонії, і перш за все кант оце і все. Хто хотів знати більше – ішов до католицьких шкіл і навіть до краківського університету.

Велика частина тих, хто хотів стати священиком, вчилися у пароха. Щоб висвятитись на священика, треба було вміти по-польськи та читані й писати кирилицею, а потім пройти навчання в єпископів і здати екзамен з богословських предметів. Тоді владика висвячував таких кандидатів на священиків. Єпископи в Холмі і Луцьку просто продавали рукоположення. Щоб стати священиком, треба було вміти читати кирилицею і заплатити сто злотих, тому до цих єпархій їхали висвячуватись неграмотні і малограмотні. Єпископ Порфир діяв там за принципом: "Всякое диханіє да хвалить Господа!".

Аналізуючи рівень освіти кандидатів на священиків І.Свенціцький відзначає, що крім свідоцтв про закінчення єзуїтських, піярських, василіанських шкіл кандидати подавали свідоцтва батьків і комісій, що віддавали дітей на навчання колишньому (звичайно такому, що не закінчив навчання) учневі якоїсь колегії, бакалавр вчив дітей на протязі року грамоти, рахунків і а інших предметів елементарної освіти, писарював, дякував, оправляв книжки, деколи і переписував книги - все, як свідчать документи, дуже дешево. В кінці року він збирав батьків і духовну комісію на екзамени дітей. Учні здавали екзамен з катехизму, руської граматики, часословця, псалтиря, букваря, латиші, числення, письма на папері і на класній дошці. Правильність виставлення оцінок стверджували підписами батьки, а комісія в загальній оцінці поступу учителя в навчанні учнів.

Для того, щоб пройти висвячення, кандидат в священики (не шляхтич) крім свідоцтва про освіту, мав пред'явити грамоту вільності, яку видавав дідич.

В єпископському обіжнику 1765 року серед головних хиб духовенства відзначались неуцтво духовних, байдужість у відправі та навчанні парафіян і пияцтво. В своєму правозданю до Відня 5 червня 1774 року Львівський староста Мільбахер відзначав, що всі старости з великою повагою відгукувались про єпископів. Але для нижчого греко-католнцького духовенства старости мали тільки слова безоглядної критики. Серед нижчих духовників лише один на тридцятьох мав які-такі