Спираючись на дослідження Токажа, І. Кревецький вказує, що такий інтелектуальний стан греко-католнцького духовенства був, на думку старост, результатом того, що вищі посади в церкві опанували виключно Василіяни й свідомо тримали парохів у темноті. Причиною було і те, що єпископи рідко відбували візитації, а обмежувалися фінансовими поборами і карами священиків.

Все це привело до того, що систематично організованого українського народного шкільництва в краї не було. Місцями, деколи епізодично, працювали школи-дяківки, які не мали єдиного навчального плану. Вся діяльність цих шкіл зводилась до того, щоб навчити дітей церковної грамоти, переходячи від букв до Часослова і Псалтиря.

Єдиною школою середнього тину в Галичині, де навчання відбувалося українською мовою, була школа Львівського старопігійського братства, яка мала віроісповідний характер. Вищих навчальних закладів українці Галичини не мали.

Становище поляків у Галичині під національно-культурним поглядом було значно кращим. Маючи свою державу, вони мали всі можливості до організації шкільництва. Діяли польські парафіяльні, катедральні школи, густою мережею вкрили українські землі школи і колегіуми єзуїтські, піярські, соціанські та інших орденів. Діяло 14 середніх шкіл, які задовольняли потребу в освіті для молодого шляхетського покоління. Діти простого люду до цих шкіл доступу не мали. Опіку над середніми школами взяли монаші ордени, головно єзуїт, які пропагували римський католицизм і полонізували місцеве українське населення.

З метою не допустити відкриття вищої школи в Львові українцями і випередити їх, польський сейм вирішив дозволити єзуїтам відкрити там академію, "якби схизматики (українці – Б. С.) заклали свою академію у Львові це дало б великі незгоди між учнями тої академії і учнями єзуїтськими". Однак єзуїтам так і не вдалось відкрити своєї академії на галицьких землях.

Таким чином, кількасотлітня неволя призвела до відсутності в Галичині української інтелігенції, шкіл, матеріальних і моральних здобутків. Духовенство підупало, міщанство зубожіло, селянство гинуло в ярмі панщини, маси українського народу пропадали в безпросвітній темноті, польська держава не мала нічого спільного з ідеєю освіти народу, українська церква не мала до того ані достатнього розуміння, ані засобів, ані змоги.

РОЗДІЛ 2.

РЕФОРМИ ШКІЛЬНИЦТВА В КІНЦІ XVIII СТОЛІТТЯ

Перший поділ Польщі, після якого Галичина відійшла до Австрії (1772 p.), застав руську (українську – Б.С.) народність краю в стані повного пригнічення. І. Я. Франко писав: „Певна річ, панщина не була якимось народним руським лихом, що гнобило самих тільки русинів… Та для нас, русинів, вона була подвійним лихом – і громадським (суспільним), і національним. Ми, русини, особливо в Галичині, здавен-давна були хлопська нація. Майже все, що піднеслося понад хлопа, - чи то шляхта, чи міщани, - все те за польських часів зробилося поляком; за Австрії зразу німцем, а пізніше знов поляком. При руській мові, при руській народності лишалися тільки прості чорні хлопи і вбогі та рівнорядні сільські священики. Вищі духовні, єпископи та каноніки говорили й писали по-польськи або по латині”.

Загарбані Австрією українські землі були об’єднані з польськими і одержали урядову назву „Королівство Галіції і Лодомерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським та Заторським”, хоч під поняттям „Галичина” до 1772 р. розуміли українські землі Руською і Белзького воєводств. Землі новоствореної адміністративної одиниці умовно поділяли на Східну Галичину (українську) і Західну Галичину (польську). Об’єднання українських і польських земель, в одну адміністративну одиницю було вигідним для польської шляхти, яка одержала можливість розглядати Галичину як частину єдиної польської території.

Вся адміністративна влада в Галичині зосереджувалась в руках намісника австрійського імператора, яким ставав, як правило, один з великих польських поміщиків.

Намагаючись ослабити польський вплив в Галичині, австрійський уряд, керуючись принципом „розділяй і володарюй”, пішов шляхом протиставлення йому українською населення, що створило сприятливі умови і могло бути використано для національного відродження.

„Австрійське правительство, підкреслював М. С. Грушевський, побачивши, як польська шляхта поневолила український нарід, взагалі задумувалося над способами, щоб йому помогти; за Марії Терези і Йосифа ІІ обмежено власть поміщиків, заводилися школи „з місцевою мовою” (українською) для селян і міщан, вищі школи для духовенства, що було незвичайно убоге і темне”.

Марія Терези дала розпорядження від осені 1774 року прийняти двох учнів-русинів до закладу при церкві св. Варвари у „Відні (Королівська греко-католицька генеральна семінарія), де вони мали вивчати вищі науки, потрібні для духовного стану. За 10 років там навчалось 29 вихованців з Галичини, 32 з Закарпаття, решту становили серби, румуни. Це було великим добродійством для українського народу, початком новочасного виховання духовенства. „Се було мале віконце в Європу для галицького українського суспільства і мало справді чимале значите в його життю” – „писав М. Грушевський.

В 1774 році австрійський уряд, одержавши листа львівського єпископа Льва ІІІептицького про важкий матеріальний стан українського духовенства, зобов’язав латинських єпископів наставляти своє духовенство на те, щоб ставилося з любов’ю і по-приятельськи до українського клиру, який мав називатися не греко-уніатським,