В ці роки уряд намагався досягти охоплення дітей освітою не з допомогою примусу, але шляхом роз’яснення населенню погреби в освіті, заохоченням священиків до освітньої праці.

З 1792 р. цісарем став Франц II, який інакше дивився на розвиток шкільництва, ніж його попередники. Та й держава, виснажена тривалими війнами, не мала коштів на освіту народу.

Під польським тиском рішенням ц. к. губернії від 6 лютого 1792 р. було обмежено українське шкільництво і наказано вчити українських дітей їх рідною мовою читати і писати бодай двічі н тиждень (вівторок і четвер) і був запроваджений шкільний примус. Одначе, івно рядн ширили „татарську вістку”, що всіх письменних хлопців послають на службу до султана, тому люди ламали шкільний примус і в 1812 році він був знесений, після чого українське населення перестало посилати туди дітей, а церковно-слов’янської грамоти вчили деякі священики і дяки в своїх хатах і в „захристії” церковній.

Наслідком цього було те, що українську молодь заставили ходити на боголуження до польських костелів, а нагляд над школами передано консисторії.

В 1797 р. були введені івно рядні шкільні наглядачі, для яких консисторії видали спеціальні інструкції. Запровадження таких посад опосередковано свідчить, що число парафіяльних шкіл зросло.

В 1798 році в Галичині вже було 247 шкіл (в т. ч. одна нормальна, 9 головних, 3 тривіальних, 18 окружних, 102 міських. 114 сільських). Навчання в цих школах відбувалося в основному польською і німецькою, а дуже рідко українською мовами. В жодній з п’яти державних гімназій, які діяли на кінець XVIII ст. у Галичині, не викладали українською мовою.

Однак хоч було видано безліч урядових і церковних розпоряджень в справі організації шкільництва, але через відсутність підручників, байдужість його провідників, відсутність дяків для навчання дітей українське населення вступило в XIX століття неосвіченим, охопленим забобонами та без почуття культурних потреб.

Аналізуючи цей період розвитку Галичини й зокрема, освіти, історики приходять до висновку, що українці не використали для національного відродження ті обставини, які склалися. Головними причинами цього є те що, по-перше, національна свідомість, пригнічена на протязі століть, не могла зміцнитись відразу, щоб піднятися на ступінь керівного начала суспільною життя, а, по-друге, були дуже великими впливи польської культури і польської мови. Серед українців не знайшлося грамотних людей, які б зрозуміли важливість рідної мови і змогли б нею проводити викладання в навчальних закладах. Не було в українців і наукових традицій. Для викладання використовувалась церковно-слов’янська мова або викладання здійснювалось російською мовою. Видані макаронічною мовою підручника П. Лодія (1790) і Т. Захаріясевича (1790) були мертвими.

З 1796 до 1807 р. в Галичині не появилась ні одна українська книжка. Не розуміючи викладової мови, учні просили викладати їм по-польськи. Польська культура і польська мова залишалися для українців єдиним провідником освіченості. Крім цього, зробивши благородну справу, австрійський уряд вчинив і кривду, встановивши випускникам цих закладів її два рази меншу оплату, ніж тим, хто кінчав польсько-латннські студії.”

Важливу роль в розвитку австрійського шкільництва відіграв закон від 11 серпня 1805 року, який на багато років наперед визначив, як буде розвиватися школа в державі в цілому і в Галичині зокрема. Закон називався так: „Politische Verfassung der deutsthen Volsschunen fur die osterreichischen Provinzen mit Ausname von Ungarn, lombardie, Venedig und Dalmatien”.

Цей закон широко відомнй під назвою „Політична устава шкільна”. Він не був чимось цілком новим, а, як зазначено в передмові до ного видання в 1844 році, був затвердженням шкільних розпоряджень, виданих попередниками і дещо змінених. До 1850 року цей закон був перевиданий з доповненнями дев’ять разів. Він мав 23 розділи, 478 параграфів і діяв до 1873 року.

Закон підготував реформи наступних років, привчивши батьків посилати дітей до школи, розширивши шкільну мережу і збільшивши охоплення дітей шкільним навчанням. Однак автори цього закону не враховували історичного минулого нашого краю і, передбачаючи передовсім німецьку мову викладовою. У всіх містах, вступали у суперечність з фактичним станом суспільства. Закон не врахував не тільки економічну відсталість краю, але і те, що в Галичині дуже мало людей знали німецьку мову.

Закон постановляв, що в кожній місцевості, де знаходиться парафіяльний священик, де ведуться метричні парафіяльні книш, повинна також бути школа парафіяльна. В тих місцевостях, де не ведеться метрична парафіяльна книга, але де в радіусі півгодини дороги є 100 дітей шкільного віку, має бути закладена школа гмінна.

Окрім цього, закон містив положення, яке передбачало відкриття окремої школи для меншого числа дітей і на меншій відстані в тому випадку, якщо доступ до школи затруднений через гори, ріки, болота і т. її. В декреті надворної комісії від 11 листопада 1811 р. це положення було доповнено таким: „В околицях, в яких мешканці так розпорошені, що не можна зібрати відповідного числа зобов’язаних до школи дітей у встановлені віддалі для закладання школи а окремим вчителем, треба постаратись про ближче для тих дітей приміщення, в якому буде організовано навчання через приходящого помічника.

У відповідності з законом існуючі або утворювані школи мали бути трьох типів, школи тривіальні, школи головні і школи реальні. Школи тривіальні належало закладати по селах і містах, де ведуться книги метричні парафіяльні або де інші потреби того вимагають. Головні школи