Та й сам Йордан каже: "Аттіла, володар усіх гунів і можновладець - небачений у світі - племен чи не цілої Скіфії, достойний подиву в його неймовірній славі серед усіх варварів... Любитель війни, сам він був людиною поміркованою й витриманою, відзначався світлим розумом, був приступний для тих, що потребували допомоги, й прихильний до кожного, в кого раз повірив".

Людиною виняткової справедливості змальовує його й Пріск, бо простий люд горнувся до Аттіли. Грек Адаміс, який жив у столиці гунів, сказав Пріскові - й правдивий історик не втаїв його висловлювання: "Я люблю скіфські звичаї... Ми часто воюємо, зате в мирний період утішаємося досконалим спокоєм і не боїмося втратити свого кревного майна. На моїй колишній батьківщині, в Римській імперії, володарюють тирани, а малодушні раби не зважуються навіть боронитися від них. Там нема ні правосуддя, ні рівності в державних податках, а сильніший душить слабшого".

Ось які слова про великого полководця й державного діяча знаходимо в Пріска та Йордана: "Великий цар-великого народу, господар досі нечуваної могутності, царств Скіфії та Германії самодержець... тримаючи в жаху Рим Східний і Рим Західний..., незліченні підкорені міста не піддавав пограбуванню, а ласкаво обкладав їх щорічною даниною".

За портретом цього "варвара", "бича божого" вимальовується постава справді мудрого, гуманного й прекрасного душею русина. Десь-то недаремно навіть Карамзін, який загалом повторює вигадки необ'єктивних ворогів Аттіли, каже після цитування Пріска: "Ми звикли зображувати гунів чудиськами; певно, Аттіла був не дуже потворний, бо Гонорія, сестра імператора Валентинівна, пропонувала йому руку свою". Та хіба ж не точно таким самісіньким азіатом малював і Святослава Лев Диякон: голе тім'я, маленькі оченята, плескатий ніс?...4

В статті, благословленій до друку академіком Б. О. Рибаковим та академіком М. Т. Рильським, яка була надрукована в ч. 1 журналу "Народна творчість та етнографія" за 1962 рік, говориться: "Протягом довгої героїчної історії Русь переживала періоди розквіту, коли греки й римляни запозичали в неї міфологію, що була важливим елементом античної культури, метали, хліборобство. Могутня Київська держава IX - XIII ст. була тільки одним з пізніших фактів історії Русі, стародавня ж історія й культура її ще чекають на широкі дослідження".

Й одним з таких періодів, на наше глибоке переконання, був період Велімира - Аттіли, й настав час повернутися до них обличчям, скинувши з них ганебний ярлик, пришитий готами. Що ж, готів можна зрозуміти. Слов'яни були тим валом на їхньому шляху до поглинення Європи, який вони мусили гризти зубами, й кожна жменя землі того валу давалася їм з кров'ю. В їхньому уявленні гуни - напівзвірі, бо люто боронили свою прадідами заповідану землю. Але згадаймо часи готської експансії на європейському материку - й усі уявлення поміняються місцями, й кров захолоне в жилах. Конунг Вінітар, подолавши 376 року одного із слов'янських володарів - Буса, розіп'яв і його, і його синів, і сімдесят найзначніших бояр на хрестах. Конунг Фродо III, перемігши в битві західних слов'ян (венедів-вандалів), прикинувшись, ніби збирається вести війну з якимось там спільним ворогом, скликав усіх слов'янських князів-васалів разом з їхнім найдобірнішим військом і по-зрадницькому перерізав, передавив та перевішав усіх, у такий спосіб позбавивши слов'ян можливості опору й назвавшись після цього конунгом датським і вандальським.

То чи треба ж так сліпо сприймати й готське твердження про "вандалізм" слов'ян? Далебі, ні, хоч похмура епоха гото-слов'янської боротьби була й справді жорстокою й у ній панував основний закон "зуб за зуб і око за око". То більше, що слов'яни обороняли свою землю й мали всі права на жорстокість до зайд-асиміляторів.

Так, русини перших століть нової ери були великим і висококультурним народом, і применшення цього - то відрижка ще далеко не вмерлої теорії норманізму. Адже така могутня імперія, як Київська Русь, що протягом півтисячоліття підтримувала статус-кво в Європі - та й у цілому світі, - не могла виникнути з надр напівдиких племен, які нібито перебували мало не на стадії родово-общинного ладу, з примітивною економікою й ремеслами, не кажучи вже про нерозвиненість класового суспільства. Ні, Європа розвивалася рівномірно в усіх своїх ланках. На одному боці був Рим з його рабовласницькою системою, на другому боці - так звані "варвари", які протиставили Римові нові, прогресивніші форми продуктивних сил та виробничих взаємин: усі "варвари", в тому числі германці та слов'яни. Й коли в боротьбі проти спільного ворога вони загалом зберегли між собою стан рівноваги, то це означає, що вони й перебували на загалом однаковому рівні розвитку. Різниця полягала хіба в тому, що готи прийняли християнство значно раніше, але й це сталося тільки через те, що вони жили ближче до ще досить могутнього на той час Риму, та й були залежними від нього в повному розумінні цього слова: підлеглими. А Русь, могутня й самостійна, ще цілих сім сторіч зберігала свою ідеологічну незалежність від Риму Східного й Риму Західного й прийняла християнство тільки тоді, коли воно стало загальною "модою" й мірилом престижу. Й прийняла не під загрозою меча, як інші народи Європи, а добровільно й безболісно, не втративши при цьому