Ще один приклад. Кажучи про скомороха на бенкеті в Аттіли, Пріск усміхається: "Дивний у своїй зовнішності й одягові, в голосі та рухах, він мішав докупи латинську, гунську й готську мови, й усі аж качались од сміху".

Отож тут маємо й гунську мову, але вона жодного разу не протиставляється скіфській, а є її синонімом, як і в цім уривку. Це стверджує й російський дослідник Пріска Панійського - Г. С. Дестуніс у своєму коментареві. Що ж до "підстриженого в кружечок волосся", то він тут цілком погоджується з Юрієм Венелином, так само, як і відносно "хліба-солі" та інших атрибутів "гунського" побуту й звичаїв. А Венелин був цілком переконаний, що Пріскові гуни-скіфи - народ слов'янський.

У двох останніх уривках Пріска навіть немає слова "скіфи", але Пріск його не забув, бо далі читаємо, що, коли цариця наказала своєму дворецькому Адамісові покликати послів на пишний бенкет, то греки завітали знову ж разом "з деякими знатними скіфами". "Всі гості за законом скіфської поштивості, підводилися з-за столів, здоровили нас повними келихами й цілували кожного".

У цій картині теж неважко вгадати щедру до гостей слов'янську душу. Й у кожному абзаці Пріскового щоденника поперемінне подибуємо ці два слова, які є синонімом одне одного: "гуни" й "скіфи". Й напрошується логічний висновок, що це - синоніми до третього слова - "слов'яни", й до четвертого - "руси".

Вже далеко за Дунаєм писав у своїх нотатках Пріск Панійський про пересування посольства та його побут у дорозі: "Замість пшениці тепер нам давали просо, а замість вина - мед; саме так його в цих місцях і називали. А ті, що нас супроводжували, одержували теж просо та ячмінний напій, що зветься по-варварському камос". Це - надзвичайно цікаве свідчення, бо тут зафіксовано, що так звана "скіфська" мова "гунів" складалась із слов'янських слів.

"Мед" у даному випадку не викликає сумніву щодо походження. Зате навколо іншого напою - "камосу" - точилося чимало дискусій. Цей напій дехто оголосив не чим іншим, як кумисом: отже, питання етнічної приналежності гунів мовбито розв'язувалося, - кочовики, бо лише кочові народи вживали кумис.

І хтозна-чому обминали пояснення Пріска, що той "камос"" виготовлявся не з кобилячого молока, а з ячменю. А коли так, то це був напій хліборобського народу, не кочового. Просто або ж Пріск, вуха якого були незвиклі до сприймання "варварських" слів, не зміг написати правильно, або ж переписувачі спогади літери (грецька "вета" дуже схожа на літеру "мі" у скоропису).

Було в Пріска й інше цікаве слово - "страва". Навколо нього в світі й досі точаться баталії. Автори різних національностей намагаються уподібнити його до якогось мало або й ще менш подібного кореня, й звідси каскад найфантастичніших тлумачень. На жаль, української мови жоден з цих дослідників не знав, а в нас же це слово - серед найуживаніших і досі. Це Пріскове слово зберіг для історії Йордан, переписуючи в грецького автора "гунський" ритуал поминання обідом. "Оплакавши небіжчика таким голосінням, на його могилі справляють страву (так це в них самих називається), а після цього великий пир" '.

Отже, виходить, що "гуни" й "скіфи" - то не самоназви, а просто два іноземні наймення наших предків. Давньоєврейський історик Иосиф Флавій (Иосиф бен Маттіт'яху) в своїй праці "Події давніх літ" /І, 6, І/ писав про населення нашої країни наприкінці минулої ери: "Магог царював над тим народом, що пізніше був прозваний - магогами, а греки називали його скіфами".

Ієронім, сучасник Аттіли, підтверджує: "Магог - це скіфи" ("Книга єврейська", 20, 2). "Але, - читаємо в коментарях О. Скржинської, яка видала твір Иордана, - Ієронім - письменник початку V ст. - безперечно, вкладав у поняття "скіфи" ("магог") інший зміст, аніж Иосиф Флавій - письменник І ст. Під магогом-скіфами Ієронім мав на оці сучасних йому гунів". І відома ленінградська дослідниця пізньої антики робить цей висновок не лише на власних спостереженнях. Вона тут-таки покликається на незаперечний авторитет: "На початку VI ст. архієпископ Кесарійський Андрій у коментарі до Апокаліпсиса писав, що біблійні племена гог і магог - ті ж таки скіфські племена, "що їх ми тепер називаємо гунськими". Такої думки дотримували сучасники Аттіли, так само вважали й історики наступних часів. А Лев Диякон, видатний візантійський історик Х сторіччя, йде ще далі, говорячи про війну греків з князем Святославом: "Надавши чин патриція мужньому й запальному Калокірові, він (імператор Никифор) послав його до Тавроскіфів, яких подеколи називають Росами" ". Й так Лев Диякон упродовж усієї своєї "Історії" називає росів скіфами, тавроскіфами й навіть таврами, зате дуже рідко - власним ім'ям.

Отже ж, греки, котрі, безперечно, добре знали й свою історію, й грізного царя Аттілу, який завдав їм стільки лиха, чудово пам'ятали: народ, що мешкав на північ від Чорного моря, звався двома іменами - скіфами й гунами. Хоча вже в Х сторіччі, коли скіфи-гуни виявилися на новому піднесенні й почали знову набувати слави наймогутнішого в Європі народу, греки почали ближче цікавитися ними. Найвизначніший історик того часу, візантійський імператор Костянтин