Подібними словами за тисячу п'ятсот років до Багрянородного висловився про наших далеких пращурів і Геродот (Л., 1972): мовляв, скіфами їх прозвали греки, самі ж себе вони називають околотами (IV, 6).

Та, зрештою, всім відомі й слова нашого, київського історика Нестора Літописця, який, перелічивши всі руські племена, зауважує: "І є городи їхні й донині, й прозивані вони греками Велика Скіфія".

На нашу думку, свідчень про те, що "гуни" та "скіфи" синоніми, - досить. Але тут виникає нова проблема: чи ж тільки скіфів, тобто східних слов'ян, називали на початку нашої ери гунами?

Найстаріші пісні германського епосу, найстаріші й, безумовно, найменш переінакшені, - ісландські квіди-казання про грізного царя Аттілу "Атлаквіда" та "Атла-маль", - дають нам пряму відповідь на запитання: гунами германці називали й західних слов'ян. У всім відомому драматичному сюжеті нібелунги звуться бургундами. Й коли вважати, що ці бургунди - германці, то й германців слід називати гунами, бо ж бургунди в епосі - родичі гунам. Такої ж думки й П. Й. Шафарик'

В іншому епосі, так званій "Новій Едді", слово "гуналюнди", тобто народ гуни, вважається синонімом до слів "енети" й "венети". Це вчені помітили вже давно й висловили своє ставлення до квід як згустку найдавнішої народної пам'яті. В скандінавському епосі "Хельга-квіда" слово "гуни" має те саме навантаження, що й в ісландських квідах. В одній з примовок до "Хельга-квіди" сказано, що під словом гуни давні шведи розуміли слов'ян, пізніше почали їх називати вендами й венедами. Звідси слід зробити висновок, що "гуни" - загальна назва слов'янських народів: і антів та склавенів Иордана, яких пізніше грецькі ж таки історики називають лише скіфами, й венетів чи венедів. Що енети, венети, вени та венди - слов'яни, в цьому ніхто не сумнівається. Їх згадує ще Геродот - отих венетів-енетів Північної Адріатики (1, 96; V, 9). Назва походить від грецького "ене" - слава, хвала. Це знав і видатний чеський історик Любор Нідерле, але в своїй праці він каже: "Назва "слов'янин" - слов'янського походження, одначе нам, хоч як це дивно, невідомі ні його етимологія, ні первісне значення... Походження назви "слов'яни" ще до XIII ст. почали пов'язувати з поняттям "слава" й перекладати його "глоріозі" й "енети". Це тлумачення втрималося до XIX ст., й відомий слов'янський поет і археолог Ян Коллар підтримав його своїм авторитетом. Інше тлумачення, не менш давнє, засвідчене вже на початку XIV ст., пов'язує назву слов'яни-словени з поняттям "слово" й перекладає як "вербозі", "сермоналес", "гомоглотти".

Це пояснення сприйняли такі видатні дослідники, як Й. Добровський та П. Шафарик. Останній спирався, зокрема, на аналогічний факт, а саме, що слов'яни називали сусідній народ, мови якого не розуміли, "німцями", від сова "німий". Хоча ця, друга, гіпотеза мала багато прихильників, та все ж більшість сучасних лінгвістів одкидає її на тій підставі, що слов'янський суфікс -єн, -енин, -янин завжди вказує на приналежність до конкретної місцевості й що в такому разі назва "слов'янин" повинна була бути утворена від назви місцевості ("Слово"?), - назви, яка, на жаль, ніде не трапляється...

Я. Розвадовський наводить низку назв річок у Польщі та Росії, назв, утворених від форми "слав" і "слов", і припускає, що існувала річка, яку називали Слова, або Слава, чи бодай болотиста місцевість, називана Словом, а народ, який жив у тій місцевості, отримав од неї назву "слов'яни". Ці назви річок утворені мовбито від кореня, "клев",. який означав "заливати", "поливати", "чистити". Такої самої думки дотримував і Мілан Будимир".

Я недаремно навів таку довгу цитату, що віддзеркалює думку одразу трьох видатних славістів уже новітнього часу. Лише один із них, Ян Розвадовський, трохи орієнтувався в українській мові та українських науках. І наслідки промовисті. Щоразу, коли вчені-славісти ігнорують Україну та україніку, вони опиняються в глухому куті. Якби ці вчені знали український фольклор, вони довідалися б що Дніпро має й другу, паралельну назву - Славута, Словута, Славутич. І не розводили б розпачливо руками, де шукати гідронім, що тисячі років тому дав назву слов'янським племенам. А в Києві ж, крім Дніпра-Словути, є ще й річка Клов, хоча й загнана нині під землю.

Та повернімося знову до того, як германці називали західних слов'ян. У Саксона Граматика та Й. Меурсія є спільний епізод про те, що Ерманарік потрапив у полон до слов'янського князя Ісмара (певно, Ізімира), про якого так і сказано: "Ismarus, Slavorum rex". В іншому епізоді Саксон пише: "Слов'яни під проводом свого князя Струнича напали на півострів, яким уже володів Фродо III, король готів-датчан" (Саксон Граматик. Історія Данії. - 10, 3.). І якщо в усьому іншому ці стародавні історики ідентичні, то в епізоді про напад слов'ян на згаданий півострів Йоган Меурсій твердить щось зовсім інше: нападники в нього названі вандалами.

Чи не помилка знову? Виявляється, ні, не помилка й не випадковість. Трохи нижче Й. Меурсій оповідає, що син Фродо III, Фрідлев (од гунської царівни) виховувавсь у... Русі! Так, у Русі: in Russia relicta. Та й за дружину собі цей "руський вихованець" узяв Юрицю, доньку Грубо, чи Грубона (ім'я Грубо й досі побутує серед сербів), отже, теж слов'янську князівну котроїсь сусідньої країни. А що держава Фродо III межувала