Та це не єдиний випадок у Иордана. Говорячи про сарматів та гунів, він завважує: до цього ж самого роду належали пентаполітансккий вождь Блівіла і його брат Фроїла, "до нього ж належить і наш сучасник патрицій Бесса". Всі троє згаданих були остроготськими сановниками, це відомо з Иордана й це ж таки підтверджує його сучасник Прокопій . О. Скржинська ж, не припускаючи жодної спорідненості остроготів із гунамн та сарматами, вважає, що це помилка Йордана.

Не будемо зараз широко говорити про Каталаунську битву, славетну й не менш таємничу, внаслідок якої нібито розгромлений Аттіла опинився під стінами Рима й імператор Валентинівн мусив вислати назустріч йому процесію з дарами та хоругвами, щоб якось одблагатись і відвернути "бич божий" од "столиці всіх столиць". Хіба міг переможений Аттіла безборонне ввійти аж в Італію? Тим часом як міфічні "переможці" - готські полки та римські легіони - мов у землю запалися.

Всі відомості про Каталаунську битву почерпнуті з вуст людей, які уявлення не мали в справах військових. Це стверджує й англійський історик кінця XVIII ст. Едуард Гіббон, й інші пізніші й раніші дослідники. Після уявної перемоги, яка, певно, народилася на сторінках Йорданової "Гетики", Рим Східний і Рим Західний і далі платили данину не тільки Аттілі, а ще й його синам, візіготи ж змушені були повернутися туди, звідки й вийшли.

Такий висновок можна зробити, навіть не ходячи далеко: з аналіз., самого Йордана, бо гуни були й лишилися й надалі жити на своїх землях, нехай і не в ореолі колишньої слави й величі.

Ось що каже про них сучасник Йорданів - Прокопій Кесарійський: "Якщо йти з міста Боспора в місто Херсонес, то всі землі, що лежать між ними, належать варварам - гунським племенам".

Але це тема ширша й заслуговує на окрему розмову. А тепер на хвилинку звернім свою увагу до тих, хто, власне, став причиною. Каталаунської битви: мешканців Піренейського півострова, які посідали всі його західні та східні креси. Про "вандалів" царя Гейзеріка ми вже говорили вище. Але, крім них, на півострові були ще дві держави, які складали з ними конфедерацію: Галиція й Лузитанія. З цього приводу пояснення дає сам Йордан. У своїй праці він без жодних вагань заявляє: "Галицію й Лузитанію споконвіку населяли свави". А хто такі свави, ми вже також знаємо. То чи не слід зробити й висновку, що Галицію населяли галичі, а Лузитанію - лужичі? Бо спробуймо написати слово "лужичі" латиною - й одержимо "luzici", а звідси й "Luzitania" (до речі, оте "luzici" поляк теж прочитає як "лужічі"). Так само - galici, galisi. Адже народ, який мешкає по той бік Рейну, Нестор Літописець називав також не інакше, як галичани. Та й у Л. Нідерле читаємо: племена, які вдавнину звалися лужичами, тепер звуться сербами. В наш час уживається назва "лужицькі серби".

Лишаються нез'ясованими алани, але й до них можна знайти аналогів: улани, галани й навіть волиняни (в Птолемея вони звуться алауни й вулани), бо ж Волинь, очевидно, була поселенням військового стану (сословия) слов'ян, своєрідним античним козацтвом, яке охороняло кордони землі, тому користувалося самоуправлінням і не підлягало ні податкам, ні данині, ані якимось іншим повинностям. Це стверджує, в уже цитованій книзі О. X. Вельтман, засвідчує й Амміан: "Рабству не підлягали ці так звані алани, бо всі вони були благородної крові".

Флавій визначає їхню етнічну приналежність: "Алани - це скіфське плем'я, що живе побіля Танаїсу й Меотідського озера". Цілком згоден з ним і Лукіан: "Мова й одяг - це і в аланів, і в скіфів однакове. Різне в них тільки волосся". Тобто стрижка. Скіфами називає їх і Птолемей. Амміан же дає не тільки соціальний, а й етнічний опис; він називає аланів гарними людьми із світлим волоссям, вони високі на зріст, швидкі й стрімкі, але мають грізний вигляд, який лякає інших, бо в погляді в них похмурість і затамована лють. Алани майже нічим не відрізняються від гунів, може, хіба трохи стриманіші.

Традиція "волині" через форми всіх відомих "бродників", які існували в часи Київської Русі, передалася пізніше й славному нашому козацтву (дехто виводить це слово з тюркських мов, де воно нібито означає "вільна людина". Та хіба не могло бути навпаки: що наші постійні кочові сусіди-тюрки - печеніги, половці, берендеї, чорні клобуки та інші - перейняли таку назву від постійних мешканців краю? Бо дійсно правдивішими видаються гіпотези походження назви "козак" від нашого слова: людина, яка присвятила себе збройному служінню батьківщині й на честь цього вчинила над собою священний обряд постригання, лишаючи на тім'ї одну кіску, пізніше названу "оселедцем"; звідси - косар, косак і козак). Є й інша версія: козарами й козаками називав себе в тотемічні часи, в IV - III тисячолітті до нової ери, народ, головним божеством якого був Місяць, а атрибутом цього бога - Коза (варіанти - козуля, сарна, лань, олень). Той народ виводив своє походження від Священної Кози, що збереглося до наших днів у циклі новорічноріздвяних свят. Палким прибічником такої гіпотези був нині вже покійний