Гайдамаччина

Багато селян обирали останній шлях. Ватаги незадоволених під 
ім'ям гайдамаків почали нападати на панські маєтки, грабувати й 
палити їх. В цих ватагах бувало чимало шукачів пригод, волоцюг, 
навіть розбишак. Вони не займали бідних і користалися пошаною 
та симпатіями селян, які вважали їх за своїх месників.
Селяни складали про їхні подвиги легенди і пісні. Багато пов- 
станців було на Гуцульщині, в Карпатських горах, де їм легко було 
ховатися в поріччях Прута, Черемоша. Там називали їх оприш- 
ками. Один з їхніх ватажків, Олекса Довбуш, став національним 
героєм. На Поділлі гайдамацьких повстанців називали левенця- 
ми, дейнеками. Вони ховалися в часи небезпеки за Дністром, 
у Молдавії: Гайдамаки Брацлавщини та Київщини були тісніше по- 
в'язані з Південною Україною та Запоріжжям, де завжди знаходили 
притулок та військовий вишкіл, а також коней, зброю, продукти. 
Завдяки запорожцям гайдамаччина стає постійною, зорганізованою 
війною проти шляхти, — характеризував ці рухи В. Антонович. 
Гетьманські козаки рідко брали участь в цих розрухах, але всебічно 
допомагали гайдамакам: давали їм харчі, коней, переховували їх 
у себе. 
Для польського уряду боротьба з гайдамаками була дуже тяжка: 
з одного боку — їх широко підтримували селяни, а з другого — 
армія Польщі мала всього лише 17-20 тисяч вояків. Тому боротьбу в 
основному вели «надворні міліції» магнатів — приватні озброєні за- 
гони, що їх формували магнати з-поміж своїх селян, при чому очо- 
лювали їх звичайно польські шляхтичі. Деякі магнати мали до 3-5 
тисяч міліції. 
Перше значних розмірів гайдамацьке заворушення почалося 
в 1734 році, коли російська армія з гетьманськими полками прий- 
шла до Польщі, щоб допомогти синові короля Августа П зайняти 
польський престіл. Бачачи гетьманські полки, селяни вирішили, що 
вони прийшли на допомогу їм у боротьбі проти польської шляхти. 
Повстанський рух охопив Брацлавщину, Поділля, частину Волині 
і дійшов до Львова. На чолі його став сотник Верлан, ще був началь- ником міліції князя Любомирського. Верлан ширив серед народу 
сфальшовані грамоти цариці Анни, яка, нібито, обіцяючи свою допо- 
могу, радила нападати на поляків і навіть заявляла, що прийме 
Правобережжя у своє підданство. Селяни почали писатися в козаки, 
заводити козацький устрій, полки з сотнями. Боротьба з повстанцями 
була тяжка і тривала до 1738 року, коли рештки гайдамацьких за- 
гонів знищили поляки, а сам Верлан подався до Молдавії.
Не зважаючи на поразку та страшні кари, гайдамацький рух не 
затихав, а вибухав у різних місцях з більшою або меншою силою. 
Гайдамаки не давали шляхті господарювати в маєтках і зміцнювати 
кріпацький тягар. 
Із значніших гайдамацьких рухів треба згадати рух 1750-го року, 
коли повстання охопило широкий район Брацлавщини, східнього 
Поділля і Київщини. Тоді здобуто, крім численних панських мастків, 
Умань, Вінницю, Летичів, Хвастів. Але, не зважаючи на те, що гай- 
дамаки не зустрічали сильного спротиву, вони не створили тривкої 
організації, бо були поділені на окремі загони, які діяли незалежно 
один від одного. Через рік повстання стало слабшати, і селяни по- 
вернулися до мирного життя. 
Найбільший рух охопив Правобережжя в 1760-их роках. При- 
чини його були складні: до економічних та соціяльних приєдналися 
національні та релігійні. З одного боку викликало рух закінчення 
пільгових років на Київщині, де колонізаційний процес почався 
пізніше, ніж в інших місцях Правобережної України. З другого боку 
впливала політика уніятського митрополита Володковича і особливо 
його помічників; вони вели боротьбу з православними, всіма засо- 
бами намагаючись ширити унію. Перед її наступом чимало селян, 
щоб врятуватися, вдавали з себе уніятів. 
Становище православної Церкви було дуже тяжке. Збереглося 
лише 20 парафій, які підлягали єпископам Переяславським, що пе- 
ребували за кордоном Польщі. З 1753 року ігуменом Мотронинсько- 
го манастиря, на Київщині, призначено Мелхиседека Значко-Явор- 
ського, який мав завідувати також православними єпархіями Ки- 
ївщини. Він почав організувати спротив унійній акції Київського 
митрополита. Мотронинський манастир та сусідні — Жаботинський, 
Мошногірський, Медведівський та Лебединський, стали тверди- 
нями православ'я. 
Так у 1760-их роках почалася завзята боротьба православних 
з уніятами. Уніятів підтримав польський уряд; військо допомагало 
УНІятам постягати православних на унію, але православні не прий- 
мали уніатського духовенства. Мелхиседек їздив до Петербургу, після чого російський уряд наказав своєму послові в Варшаві запро- 
тестувати, але та інтервенція наслідків не мала. Почали ширитися 
чутки, що цариця Катерина обіцяла допомогу православним. В та- 
ких умовах вибухло 1768 року повстання, відоме під назвою «Ко- 
ліївщина». Приводом до цього стала поява російського війська 
на Правобережній Україні в зв'язку зі створенням конфедерації в 
Барі, на Поділлі. Цю конфедерацію проголосила частина польської 
шляхти під проводом Казіміра Пулавського проти уряду короля 
Станіслава Понятовського, головно — проти російського втручання 
в польські справи. Тоді російський уряд вислав на допомогу королеві 
війська, які почали боротьбу з загонами конфедератів. В народі ви- 
рішили, що війська прийшли, щоб захищати православних. Це заво- 
рушення використали Мелхиседек Значко-Яворський та керманичі 
нового повстання, яке було задумане в Мотронинському манастирі.
Так зродилося величезне повстання, на чолі якого став запоро- 
жець Максим Залізняк. За ним пішли ватаги запорозької сіроми. 
Сили його зростали, до нього приєднувалися селяни. Залізняк здо- 
був ряд укріплених міст: Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Бо- 
гуслав, Лисянку, Умань. По дорозі гайдамаки громили польські ма- 
єтки, уніятське духовенство та жидів, які здебільшого