ГАЙДАМАЧЧИНА
Багато селян обирали останній шлях. Ватаги незадоволених під
ім'ям гайдамаків почали нападати на панські маєтки, грабувати й
палити їх. В цих ватагах бувало чимало шукачів пригод, волоцюг,
навіть розбишак. Вони не займали бідних і користалися пошаною
та симпатіями селян, які вважали їх за своїх месників.
Селяни складали про їхні подвиги легенди і пісні. Багато пов-
станців було на Гуцульщині, в Карпатських горах, де їм легко було
ховатися в поріччях Прута, Черемоша. Там називали їх оприш-
ками. Один з їхніх ватажків, Олекса Довбуш, став національним
героєм. На Поділлі гайдамацьких повстанців називали левенця-
ми, дейнеками. Вони ховалися в часи небезпеки за Дністром,
у Молдавії: Гайдамаки Брацлавщини та Київщини були тісніше по-
в'язані з Південною Україною та Запоріжжям, де завжди знаходили
притулок та військовий вишкіл, а також коней, зброю, продукти.
Завдяки запорожцям гайдамаччина стає постійною, зорганізованою
війною проти шляхти, — характеризував ці рухи В. Антонович.
Гетьманські козаки рідко брали участь в цих розрухах, але всебічно
допомагали гайдамакам: давали їм харчі, коней, переховували їх
у себе.
Для польського уряду боротьба з гайдамаками була дуже тяжка:
з одного боку — їх широко підтримували селяни, а з другого —
армія Польщі мала всього лише 17-20 тисяч вояків. Тому боротьбу в
основному вели «надворні міліції» магнатів — приватні озброєні за-
гони, що їх формували магнати з-поміж своїх селян, при чому очо-
лювали їх звичайно польські шляхтичі. Деякі магнати мали до 3-5
тисяч міліції.
Перше значних розмірів гайдамацьке заворушення почалося
в 1734 році, коли російська армія з гетьманськими полками прий-
шла до Польщі, щоб допомогти синові короля Августа П зайняти
польський престіл. Бачачи гетьманські полки, селяни вирішили, що
вони прийшли на допомогу їм у боротьбі проти польської шляхти.
Повстанський рух охопив Брацлавщину, Поділля, частину Волині
і дійшов до Львова. На чолі його став сотник Верлан, ще був началь- ником міліції князя Любомирського. Верлан ширив серед народу
сфальшовані грамоти цариці Анни, яка, нібито, обіцяючи свою допо-
могу, радила нападати на поляків і навіть заявляла, що прийме
Правобережжя у своє підданство. Селяни почали писатися в козаки,
заводити козацький устрій, полки з сотнями. Боротьба з повстанцями
була тяжка і тривала до 1738 року, коли рештки гайдамацьких за-
гонів знищили поляки, а сам Верлан подався до Молдавії.
Не зважаючи на поразку та страшні кари, гайдамацький рух не
затихав, а вибухав у різних місцях з більшою або меншою силою.
Гайдамаки не давали шляхті господарювати в маєтках і зміцнювати
кріпацький тягар.
Із значніших гайдамацьких рухів треба згадати рух 1750-го року,
коли повстання охопило широкий район Брацлавщини, східнього
Поділля і Київщини. Тоді здобуто, крім численних панських мастків,
Умань, Вінницю, Летичів, Хвастів. Але, не зважаючи на те, що гай-
дамаки не зустрічали сильного спротиву, вони не створили тривкої
організації, бо були поділені на окремі загони, які діяли незалежно
один від одного. Через рік повстання стало слабшати, і селяни по-
вернулися до мирного життя.
Найбільший рух охопив Правобережжя в 1760-их роках. При-
чини його були складні: до економічних та соціяльних приєдналися
національні та релігійні. З одного боку викликало рух закінчення
пільгових років на Київщині, де колонізаційний процес почався
пізніше, ніж в інших місцях Правобережної України. З другого боку
впливала політика уніятського митрополита Володковича і особливо
його помічників; вони вели боротьбу з православними, всіма засо-
бами намагаючись ширити унію. Перед її наступом чимало селян,
щоб врятуватися, вдавали з себе уніятів.
Становище православної Церкви було дуже тяжке. Збереглося
лише 20 парафій, які підлягали єпископам Переяславським, що пе-
ребували за кордоном Польщі. З 1753 року ігуменом Мотронинсько-
го манастиря, на Київщині, призначено Мелхиседека Значко-Явор-
ського, який мав завідувати також православними єпархіями Ки-
ївщини. Він почав організувати спротив унійній акції Київського
митрополита. Мотронинський манастир та сусідні — Жаботинський,
Мошногірський, Медведівський та Лебединський, стали тверди-
нями православ'я.
Так у 1760-их роках почалася завзята боротьба православних
з уніятами. Уніятів підтримав польський уряд; військо допомагало
УНІятам постягати православних на унію, але православні не прий-
мали уніатського духовенства. Мелхиседек їздив до Петербургу, після чого російський уряд наказав своєму послові в Варшаві запро-
тестувати, але та інтервенція наслідків не мала. Почали ширитися
чутки, що цариця Катерина обіцяла допомогу православним. В та-
ких умовах вибухло 1768 року повстання, відоме під назвою «Ко-
ліївщина». Приводом до цього стала поява російського війська
на Правобережній Україні в зв'язку зі створенням конфедерації в
Барі, на Поділлі. Цю конфедерацію проголосила частина польської
шляхти під проводом Казіміра Пулавського проти уряду короля
Станіслава Понятовського, головно — проти російського втручання
в польські справи. Тоді російський уряд вислав на допомогу королеві
війська, які почали боротьбу з загонами конфедератів. В народі ви-
рішили, що війська прийшли, щоб захищати православних. Це заво-
рушення використали Мелхиседек Значко-Яворський та керманичі
нового повстання, яке було задумане в Мотронинському манастирі.
Так зродилося величезне повстання, на чолі якого став запоро-
жець Максим Залізняк. За ним пішли ватаги запорозької сіроми.
Сили його зростали, до нього приєднувалися селяни. Залізняк здо-
був ряд укріплених міст: Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Бо-
гуслав, Лисянку, Умань. По дорозі гайдамаки громили польські ма-
єтки, уніятське духовенство та жидів, які здебільшого служили
у польської шляхти. Великим успіхом повстанців було приєднання
до
