Заселення Південної України, з її запорізькими степами, та на-ближення до Чорного моря мали величезне значення для України, не зважаючи на те, що робилося все це “во славу Росії та її величі”. Прагнення Росії заволодіти Чорноморським узбережжям збігалося з прагненням України, яка увесь час свого історичного існування, починаючи з походів Аскольда і закінчуючи проектами Мазепи, до-магалася панування на Чорному морі.

Прагнення Росії вилилося наприкінці XVIII ст. в химерному “грецькому проекті” — модернізованій теорії III Риму. Цей III Рим — Москва-Петербург — за цим проектом мав заволодіти II Римом — Візантією. Успішне закінчення війни з Туреччиною в 1774 році, опа-нування Криму та всього північного узбережжя Чорного моря нібито робили реальною мрію російських царів. Під час тріумфальної подо-рожі Катерини II до Криму в Херсоні стояла брама з написом: “Шлях на Царгород”. У розмовах із монархами Европи Катерина II визна-чала поділ впливів: Австрія мала дістати 1-й Рим, а Росія — ІІ-й — Візантію. Для реалізації цього плану навіть дано ім'я унукові Кате-рини II — Константан: його призначала вона на поновлений престол імператора Візантії."

Але незалежно від цих планів Росії, Україна дістала вихід до Чорного моря, і перед нею відкрився шлях до небувалого економіч-ного розвитку. Поміщики переходили до інтенсивних способів госпо-дарства, заводили многопільну систему, тонкорунних овець-мерино-сів тощо. Україна стала шпихліром для цілої Европи.

Висновок

Разом з XVIII сторіччям закінчувалася і бурхлива, багатогранна культурна епоха. У результаті завоювань Петра I Росія одержала доступ до довгоочікуваного “вікну в Європу” на Балтиці, а роль України як посередника життєдайних культурних впливів поступово утрачала свій зміст. Зате імперські границі різко обрубали контакти України з Заходом. Відтепер Росія, максимально використовуючи і вихід у Європу, і “західницьку” орієнтацію своїх монархів, і — не в останню чергу — “відплив умів” у центр імперії з України, обганяє останню в культурних відносинах. Ізольована, схильна до традиціоналізму “Малороссія” усе більше нагадує провінцію. Після втрати політичної автономії їй починає загрожувати і втрата культурної самобутності.

Чи може бути щось жахливіше для подальшої еволюції народу, який до того був об'єднаний спільною історією, мовою, культурою і територією, ніж поступове відмирання однієї з його частин?! Розкраяний навпіл, на Правобережжя й Лівобережжя, вільнолюбивий український народ був відкинутий на багато років назад від цивілізаційного поступу європейських країн.

Ще 1671 р. один з вітчизняних церковних діячів висловив таку думку, що „коли б яку сторону (Дніпра), уховай Боже, неприятелі зламали, тоді б вже жодна із сторін не витримала і мусила б Україна згинути". Політична еліта козацької держави не змогла об'єднатися для утвердження власних завою-вань і вже була неспроможною втриматись під тиском іноземних держав. Розподіл України між двома мо-гутніми монархіями Східної Європи мав трагічні наслідки, особливо для Правобережжя. Виникли ве-ликі труднощі на шляху політичної консолідації українських земель у Гетьманській державі. Важко-го удару було завдано їхньому економічному розвитку, розірвано традиційні торговельні зв'язки, що роби-ло неможливим складання єдиного національного ринку у нову добу світової історії. Гальмівного впли-ву зазнали також етносоціальні процеси.

Аналізуючи причини „вічної відсталості" ук-раїнської нації, І.Франко зазначав, що до негативних економічних результатів безперервних війн за Ук-раїну ХVІІ-ХVІІІ ст. потрібно додати „аналогічні духовні і літературні наслідки". Адже, за його слова-ми, величезне зменшення населення на правому березі Дніпра, знищення багатьох сіл і міст, спалення дворів і храмів спричиняло також знищення такої ж кількості осередків культури та освіти. Разом з церквами, ха-тами і замками гинули також книги, рукописи, документи і цілі архіви, розвіювалися з попелом кар-тини, іншими словами, марнувався весь духовний фонд, створений багатьма поколіннями.

Занепадають такі центри культурного життя Правобережної України як Луцьк, Острог, Могилів, Овруч, Бар. Водночас постійний опір спробам де-націоналізації та покатоличення українського населення зумовив митців звернутися до тих тра-дицій духовної і матеріальної культури, які б утверджували його національну самобутність. На землях України, розділених іноземними кордонами, з'являлися твори, що ввібрали в себе багаті народні уявлення та художні традиції.

Складність політичної ситуації впливала на ста-новище освіти і шкільництва на Правобережній Україні, яке зазнавало постійного тиску з боку поль-ської влади. Православні школи збереглися тільки у селах, у містах і містечках поширювалися навчальні осередки ченців ордену святого Василія, які не зав-жди виступали провідниками культурного розвитку „руського" народу. Водночас духовній культурі ук-раїнців Правобережжя були притаманні впливи ренесансних і гуманістичних ідей, які, хоч і запізно, але приходили із Західної та Центральної Європи. Не перериваючи зв’язку з давньоруськими культурно-філософськими традиціями, національна культура стверджувалась в умовах взаємного проникнення з білоруською, литовською, польською, а згодом і російською духовними культурами.

Об'єднавчим фактором для українців „обох сторін Дніпра" залишилась також спільна релігія, однак з кожним роком церковна атмосфера на правобереж-них землях ставала напруженішою. Поляки ненавиділи „схизматиків", які були вірними право-слав'ю. Адже, за їх уявленням, вони спричинили всі українські „ребелії", втрату Річчю Посполитою не ли-ше Лівобережної України, а й зовнішньополітичної переваги у східноєвропейському регіоні. Саме релігійне питання впродовж віків не могло примири-ти два слов'янських народи.