У наступні роки шляхта знайшла собі нового про-тивника — на Правобережжі поширився рух гайда-маків. Політична анархія в Речі Посполитій, свавілля польських панів та євреїв-орендарів, зростаюча експлуатація селян, що поєднувалася з релігійним фанатизмом польської шляхти, довгий час живили гайдамацький рух.

Спочатку гайдамацькі загони були невеликими і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи ці бу-ли стихійними і не мали виважених політичних цілей, що зумовлювало формування у свідомості певних кіл стереотипу українця - „різуна". Але згодом виступи гайдамаків переросли у масовий визвольний та антикріпосницький рух українського народу.

Перший значний прояв народного гніву на Пра-вобережжі спалахнув 1734 р. Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Во-лині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Мотор-ний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паволоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, що знаходились у руському воєводстві. 1750 р. гайда-мацькі загони вчинили напади на Білу Церкву та Мошни, оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими правобережними містами. Од-нак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами.

Великою організацією відзначалось повстання 1768 р., що увійшло в історичні аннали під назвою Коліївщини. Під керівництвом М.Залізняка та І.Ґон-ти воно продовжило традиції попередніх визвольних змагань. У звільнених містах і селах Правобережної України створювалися органи управління, які насліду-вали риси полково-сотенного ладу. Один з ватажків С.Неживий так визначав завдання „коліїв":

„Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб віра християнська ...більше не осквернялась і щоб не бу-ло ворогів на державу".

За короткий проміжок часу (травень-червень) підрозділи „коліїв", очолювані А.Журбою, М.Швач-кою, І. Бондаренком, М. Москаленком та іншими ватажками, оволоділи майже усіма правобережними землями. Захопивши після кровопролитних боїв у червні 1768 р. Умань, полковник М.Залізняк розси-лає свої універсали по всій Україні. Проповіді ігумена Мотронинського монастиря Мелхиседека Значко-Яворського знаходять відгук серед населення, пробуджуючи релігійну та національну свідомість правобережних українців. Ідея об'єднання українських земель, розподілених чужоземними державами, де-далі оволодівала повсталими. Брак політичної культури, віра в „доброго царя", складність геополітичної ситуації поряд з іншими чинниками призвели до поразки народних прагнень. КоліЇвщина була розгромлена спільними діями польських і російських військ, а її ватажки після неймовірних допитів і тортур скарані.

Традиції державотворення ти визвольної бороть-би жили й серед наступних поколінь українців. Відгомоном козацько-селянських війн XVII ст. та гайдамацьких рухів XVIII ст. стали події 1855 р., коли на Київщині селяни знову намагались орга-нізуватись у козацькі полки.

Захоплення Росією українських земель.

Кінець XVIII ст. характеризується невпинним зростом могутності Російської імперії, що загарбала більшу частину українських земель під свою владу, втратою Україною автономних прав і перетворенням її на зви-чайну губернію Російської імперії.

Величезне значення мала російсько-турецька війна 1769-1774 років, зв'язана з іншими подіями загальноєвропейського значення.

Польща перебувала тоді в стані анархії. З початку XVIII ст. в її внутрішні справи постійно втручалися сусіди, головним чином Ро-сія. Особливо гаряча боротьба розгорнулася в Польщі 1734 року, коли боролися там два кандидати на престол: Станіслав Лещинський та Авґуст Саксонський, син померлого короля Августа II. Росій-ський уряд, ввівши на польські землі свої війська, вирішив питання в користь Авґуста ПІ Саксонського. Його правління фактично було правлінням магнатів, “королят”, які вели боротьбу між собою. Засі-дання парламенту зривалися, бо кожен із членів мав право своїм голо-сом накласти “вето” на таке чи інше рішення і вимагати перегляду справи. Протягом кількох років не можна було досягти згоди, бо завж-ди хтось накладав “вето”.

Велика, багата Польща не мала можливості налагодити свої фі-нанси. ввести нові податки, створити міцне військо. До того “Вічний мир” із Польщею року 1686 давав Москві, а потім Росії право втру-чатися у її внутрішні справи під претекстом оборони православної Церкви проти надуживань католицької держави. З XVII ст. час від часу виникали проекти знищення Польщі як держави і розподілу її території між сусідами. Вперше такий проект з'явився ще за Хмельницького.

Року 1763, після смерті Авґуста III, Катерина II, ввівши війська до Польщі, посадила на королівський престол польського магната Станіслава-Августа Понятовського. З того часу фактичним прави-телем Польщі став резидент Росії при польському дворі. Таке ста-новище, природно, викликало незадоволення польських патріотів. Війна 1768 року дала їм підстави сподіватися, що Росія зверне всю увагу на Туреччину, а тим часом Польща скористається з цього і звільниться від російських впливів.

Росія домагалася, щоб Туреччина зреклася своєї зверхності над Молдавією та Кримом. На це не погоджувалися ні Туреччина, ні Австрія, яка хотіла оволодіти Молдавією. У такий критичний мо-мент прусський король Фрідріх запропонував перший розбір Поль-щі, за яким Росія мала б дістати білоруські землі, Прусія — Помо-р'я і частину Великої Польщі, Австрія — Галичину. Сойм і поль-ський уряд погодилися на цей розбір, і 1772 року, без супротив, со-юзники окупували Польщу. Року 1774 Австрія захопила Буковину:

Чернівці, Серет — переважно українські землі, та Сучаву — пере-важно румунські землі, що входили до складу Молдавії.

Щасливе для Росії закінчення війни з Туреччиною і Кучук-Кайнарджійський мир відкрили для Російської імперії широкі перспек-тиви. Вона дістала вихід до Чорного моря; невеликі смуги берега між гирлами Бога та Дніпра — на заході, між гирлами Берди т а Міюса й Дону та Еєї