(справжнє прізвище Гурко; р.нар.нев. — 1710) — білоцерківський (фастівський) полковник. Народився в Борзні на Чернігівщині в козацькій сім'ї. Навчався в Братському колегіумі. Замолоду служив у Ніжинському полку та на Запорожжі. У 80-х рр разом із кількома сотнями козаків перейшов на запустілі землі Правобережжя на півдні Київщини і фактично відновив Білоцерківський полк (з центром у м. Фастові), який намагався закріпити за Запорозькою Січчю. Проте поляки вважали ці землі своїми й тому виникла суперечка між козаками і шляхтою, що згодом переросла у збройне протистояння 1702 р. С.Палій очолив народний повстанський рух на Правобережжі. Скориставшись цією ситуацією, гетьман І. Мазепа 1704 р. перейшов зі своїм військом на Правобережжя і приєднав значну частину цієї території до Гетьманщини. 1705 р. С.Палія було запідозрено у зносинах зі шведами, заарештовано і вислано в Сибір. 1708 р. було звільнено; призначено білоцерківським полковником. Брав участь у Полтавській битві на боці Петра І. Похований у Межигірському монастирі під Києвом.
ПАЛІЯ ПОВСТАННЯ 1702-1704 рр. 1699 р польський сейм прийняв рішення про ліквідацію козацтва на підпольській Україні. 1702 р. представники української шляхти, козаків, міщан та духівництва ухвалили на нараді у Фастові підняти антипольське повстання. У червні того ж року воно розпочалося збройними виступами на Поділлі та Брацлавщині й невдовзі охопило Київщину і Волинь. Очолив повсталих білоцерківський полковник С.Палій разом з С.Самусем та З. Іскрою. Восени повстанці захопили Білу Церкву, Немирів, Бердичів, Бар та інші міста. 1703 р. польські війська, здолавши опір українських повстанців, установили контроль над Поділлям та Брацлавщиною, але Київщина залишалася під владою повстанців. 1704 р. гетьман І. Мазепа з українським військом перейшов на Правобережжя і встановив контроль над Київщиною та сусідніми територіями. Непорозуміння між гетьманом і полковником С. Палієм призвело до арешту останнього і заслання його в Сибір. Після цього повстання практично завершилося.
Семен Паливода (Палій) народився десь біля 1640 р., мабуть, в міщанській родині в Борзні на Чернігівщині, де мав садибу та гай, одержав непогану освіту. Наприкінці 70-их років пішов на Запорожжя, де відзначився адміністративними здібностями та сміливістю; там здобув собі прізвище Палій. В1686 році Семен Палій зі своїм полком переселився на Правобережжя, на Фастівщину. Незабаром він осадив багато міст і став фактичним володарем території — Паліївщини, що охоплювала все Правобережжя від Полісся до “Дикого Поля”.
Цілі села визнавали його владу й “покозачувалися”. Палій притягав до себе людей з цілої України тим, що вів невпинну боротьбу з панами; до нього йшли люди з Польщі та Молдавії. Росли села, міста; поля знову засівалися. В цих володіннях Палія, не зважаючи на універсали короля, які застерігали права панів на землю та працю селян, фактично скасовано дідичні права. Зберігалися лише права київських манастирів. Деякі панські прибутки Палій переніс на себе. Взагалі він руйнував економічну базу польського панування на Україні. Польська шляхта скаржилась на Палія; магнати раз-у-раз учиняли наїзди, руйнували села, вбивали селян.
Для Палія не залишалося сумнівів, що перемогти Польщу можна тільки об'єднавши Лівобережну та Правобережну Україну. Про це він ще 1688 року писав Мазепі і воєводі Ромодановському, але царський уряд не давав згоди ні на прийняття Паліївщини, ні на допомогу йому проти поляків: Москва не хотіла псувати відносин з Польщею.
В 1689 році поляки арештували Палія під Немировом і ув'язнили в м. Підкамені, але завдяки допомозі козаків йому пощастило звільнитися і повернутися до Фастова.
Регімеятар Дружкевич писав у 1692 році Явові Собеському, що Палій влаштував коло Фастова удільну область і заявляє претензії на ввесь край до Случа.В 1694 р. Яблоновський скаржився, що Палій майже все Полісся привернув під свою владу.
Уряд пропонував Палієві персональний захист: перейти з частиною козаків на Запорожжя, а відти до Гетьманщини. Від цього Палій рішуче відмовлявся, не бажаючи покидати своїх людей на поталу полякам. У той час Палій був потрібний Польщі для захисту від турецьких та татараських нападів, і в цій боротьбі він мав великий успіх. 1690 року ходив він на Кизи-Кермен, в 1691 році - на Аккерман, 1693-му на Очаків, 1693 - знову на Кизи-Кермен, 1694-го - знову на Очаків. Всі ці походи переводились спільними силами правобережних та лівобережних полків і були дуже успішні. Вони ще більше підкреслювали конечність об'єднання Правобережної та Лівобережної України. До цього прагнули керманичі обох частин України: і Мазепа, і Палій.
Проте, на практиці справа об'єднання України натрапляла на великі труднощі не лише в політиці Москви, яка не хотіла загострювати відносин з Польщею, не міг щиро прагнути цього й Мазепа, поки на чолі Правобережної України стояв Палій: на перешкоді стояли ідеологія обох вождів і тактика їх боротьби. Мазепа прагнув збудувати в Україні станову державу, створити зі старшин упривілейований стан, щоб спертися на них, а не на широкі маси народу. Мазепа брав за зразок сучасні західньоєвропейські аристократичні держави з абсолютними монархами.
Палій - навпаки - спирався на народні маси, селянство, що тікаючи з Лівобережжя з неймовірною швидкістю залюднювало Паліївщину. Настрій правобережного селянства, що вело боротьбу зі шляхтою, перекидався на Лівобережжя, як іскри з вогнища, і це лякало Мазепу. Соціальна політика Мазепи викликала постійні конфлікти з Запорожжям, яке ввесь час було в опозиції проти гетьмана. На Запорожжі укладались плани, небезпечні для Мазепи. В 1693 році
