У цей час папа Іоан XV (985-996) наполегливо поширював християнство серед слов'янських народів. Він двічі приймав єпископа празького Войцеха (Адальберта), що керував місіонерською діяльністю у Польщі і Пруссії, де й загинув від рук ворожого йому місцевого поганського населення. Войцех увійшов у давньорусь-ку церковну свідомість як ворог слов'янського письма і насаджувач латинської грамоти та західно-римського обряду у західнослов'янських землях. Він, безперечно, був представником німецько-латинської релігійної обрядовості і продовжував традицію войовничої німе-цької партії у Чехії та Моравії, яка вела боротьбу проти святого Мефодія і утвердження незалежної церкви у Великоморавській державі.

У 999 р. германський імператор Оттон III вирішив вдягти папську тіару на голову Герберта – своєї довіреної особи і радника. Новий папа прийняв ім'я Сильвестр у пам'ять того Сильвестра, що був сорат-ником першого римського імператора-християнина Константина. Голова римської церкви, що підносив Оттона III як «нового Константина», разом з імпера-тором мали намір створити універсальну християн-ську державу, главою якої мав стати імператор, а співправителем – підпорядкований йому у світських справах папа. Звичайно, що ці плани мали небагато шансів на успіх: надто сильною була опозиція коро-лів Франції, Англії, германських єпископів та князів, римської аристократії, не кажучи вже про Візантію.

Прийняття християнства за католицьким обрядом в тій конкретній ситуації означало б, як бачимо, полі-тичне підпорядкування Русі-України Германській імперії, імператори якої тоді диктували свою волю римському престолові. Безсумнівним застереженням київському князю був також досвід організації церков-ного життя у Великоморавській державі. Проте він не розриває, а навпаки – посилює свої контакти з Римом і західним світом в цілому. Характерно, що коли про зносини Володимира з константинопольським патріар-хатом в джерелах відсутні будь-які сліди, самі лише давньоруські записи повідомляють про три римські посольства до Володимира і два руські до римського папи. Никонівський літопис (у своїй основі протикато-лицький) зафіксував під 991 р,: «Того ж року прийшли до Володимира посли з Риму від папи з любов'ю і честю». Під 994 р. цей же літопис знов записує коротку звістку: «Того ж року Володимирові посли прийшли до Києва, які ходили до Риму до папи».

Дипломатичні й церковні зв'язки Києва з Римом мали своїм наслідком те, що Київська держава стала об'єктом далекосяжних планів німецького імператора Оттона III і його вчителя – папи римського Сильвест-ра II. Ці плани передбачали розбудову нової західно-римської імперії з включенням до неї слов'янських держав на рівноправних засадах. Оттонові III довелося відкинути наміри свого діда Оттона І інтегрувати у свою імперію слов'янські народи, використовуючи християнство як засіб німецької експансії. Цей німець-кий наступ зустрів запеклий опір полабських слов'ян і викликав ненависть до завойовників. Тепер, згідно з новим планом, імператор і папа мали очолити федера-цію вільних християнських народів. Один – як репрезентант світської влади, другий – духовної. Межі цього союзу накреслив сам папа Сильвестр II. «Нашою, нашою є Римська імперія. Сили дасть нам багата овочами Італія, військовими силами Франція (Галлія) і Німеччина, не бракуватиме між нами також найхоробріших королівств Скіфії».

З цією метою налагоджувалися зв'язки імперії та папського престолу з Польщею, Угорщиною і Чехією. Мабуть, певні плани існували і щодо держави Володи-мира Великого. Польща й Угорщина діставали власні митрополії, незалежні від Магдебурзької архієпископії: одна – у Гнєзно, друга – в Остригомі. Польський король Болсслав Хоробрий та угорський король Стефан І одержали від папи Сильвестра II право на створення самостійних церковних ієрархій у своїх державах. Для скріплення приязних взаємин зі слов'янськими наро-дами Оттон III у 1000 р. особисто прибув до Гнєзно вклонитися мощам святого Адальберта, вбитого пруссами під час його місіонерської діяльності. Того ж року до Києва прибуває посольство від папи у супроводі послів угорського та чеського королів, як про це засвід-чує Пиконівський літопис.

Під Скіфією, яку планувалося залучити до нового союзу християнських народів, малися на увазі передусім землі на північ від Чорного моря, тобто Україна-Русь та інші слов'янські держави. Зрозуміло, що посли від папи, Угорщини й Чехії намагалися втягнути Володимира та охрещений ним нещодавно народ в орбіту християнської Європи під гегемонією німецького імператора і папи. Така сама делегація папських послів разом з представ-никами Болеслава Хороброго за кілька місяців до візиту в Київ відвідувала Угорщину й принесла її володареві Стефану королівську корону, а також надала право створювати церковну ієрархію в Угорському королівстві.

Майже цілковита схожість ситуації дає змогу при-пустити, що посли папи у супроводі послів двох дружніх держав – Чехії та Угорщини – принесли Володимирові корону і право самостійно створювати церковну ієрархію в Русі. Відсутність представників Болеслава Хороброго свідчить, що в Римі добре орієн-тувались у конфлікті Русі з Польщею через «червенські городи».

Відповіддю було Володимирове посольство до Рима, записане у Никонівському літописі під 1001 роком: «Того ж року післав Володимир гостей своїх як послів у Рим, а других до Єрусалиму і в Єгипет, і в Вавилон оглядати їх землі і обичаї їх». Очевидно, що разом з «гостями», які могли везти у відповідь до Риму коштовні дарунки, київський князь надіслав своїх посланців і до східних патріархів – єрусалимського, олександрійського (в Єгипті) та антіохійського (Вави-лон) – з метою вироблення чіткої орієнтації у