Боротьба болгарської церкви за автокефалію стала для Володимира зразком у його планах паралізувати усі спроби зазіхань Константинополя на незалежність Русі не лише церковну, а й політичну. Саме в Охриду – резиденцію болгарського патріарха – й звернувся київський князь за місіонерами-священиками, які мали б служити хрещенню населення й становленню церковної організації. Князь Володимир поставив свою церкву під покровительство патріарха Болгарського (Охридського). Він прагнув, щоб київська кафедра була автокефальною на зразок п'яти автокефальних архієпископств: Кіпрського, Сінайського, Іверійського, Охридського і Сербського. Водночас Володимир підтри-мує зв'язки з Римом. Подібна ситуація виникала після прийняття християнства і в Болгарії. Болгарський князь Борис, який теж прийняв християнство з Візан-тії, відразу ж звернувся до папи з проханням надіслати місіонерів та єпископів. Безперечно, що головною причиною була загроза політичній незалежності Болга-рії з боку Візантії.

На Україні також з'являються західноєвропейські місіонери після офіційного прийняття нею християнства. Одним з них був Бруно-Боніфацій, який у 1007 р. прибув з Угорщини до Києва з метою місіонерської діяльності серед печенігів. Володимир приязно зустрів його і супроводив до південних кордонів своєї держави. Повернувшись через якийсь час до Києва, Бруно гостю-вав у князя цілий місяць. Згодом він продовжував свою діяльність у Польщі та Пруссії, де був убитий поганинами.

Таким чином, створена Володимиром церква була, найімовірніше, або автокефальною, або залежною від самостійної тоді Болгарії. Підпорядкованою Констан-тинополю київська церква стала за часів Ярослава Мудрого, коли він у 1037 р. запровадив залежну від Константинополя митрополію на чолі з першим київ-ським митрополитом греком Феопемтом.

У 1014-1019 рр. Болгарська держава пережила катастрофу розгрому, завданого їй базилевсом Василем на прізвисько Болгаробойця: Болгарія втратила само-стійність і була приєднана як провінція – «катепанат» до Ромейської імперії. Автокефальний архієпископат – патріархат Охридський – був понижений у ранзі. Патріархові Іоану, що очолював того часу болгарську церкву, залишили титул архієпископа, і в цьому вже пониженому сані Іоан відвідав київську ставропігію на запрошення Ярослава Мудрого. Болгарській церкві ще була залишена імператорами тінь автономії, але після смерті Іоана у 1037 р. над болгарською церквою був поставлений грек – Лев. У зв'язку з цим Ярослав усвідомлював невідворотність підпорядкування київ-ської церкви константинопольському патріархові. Посередництво Охридської архієпископії втрачало свою колишню силу. Ярослав був вимушений прийняти канонічне грековладдя. Ось чому у 1037 р. у Києві з'являється перший митрополит – грек Феопемт, а Ярослав споруджує резиденцію митрополита і першу для греків кафедральну церкву Святої Софії (на зразок константинопольської), яка мала затьмарити розкіш і славу Володимирового кафедрального храму – Успіння Богородиці. Для греків цей храм був небажаним символом автономії руської церкви під патронатом болгар. Десятинна церква відійшла у тінь, незважаючи на те, що там покоїлись останки хрестителя Русі, його грецької дружини Анни і його бабусі княгині Ольги. Отже, відбувся цілий канонічний переворот, і руська церква влилась у річище Константинопольського патріархату як одна з його митрополій. На неї поши-рювалися права патріархів щодо наставлення митропо-литів, виклику їх до себе на собори, суду над ними, апеляції на суд митрополитів. Від того часу до Києва послідовно направлялися митрополити-греки. У домонгольський період лише двічі порушувався встановлений порядок, коли митрополити обиралися згідно з волею князів місцевими ієрархами.

Прийнявши церковну залежність від Константино-поля, київська церква стала залежною не тільки від константинопольських патріархів, але й певною мірою від візантійських імператорів. Утворення національної церкви не відповідало ні релігійним, ні політичним інтересам греків. Вони хотіли мати у Києві свою коло-нію і не допускали впродовж понад двохсот років, щоб у Києві правили митрополити-українці і щоб сформу-валася національна церква.

Київська церква внаслідок підпорядкованості Ві-зантії не зуміла виробити своєї української ідентично-сті. Крім мови вона мало чим відрізнялася від грецької. Київ став однією з константинопольських митрополій, навіть з меншими правами, ніж решта митрополій, що мали право обирати своїх митрополитів. Від 1240 до 1458 рр. кожний другий київський митрополит був присланий з Константинополя. В результаті греки от-римали монопольний вплив на формування церковної організації, права, обрядів, свят, постів, канонізації і значною мірою – церковного мистецтва. Все це не могло не позначитися на стосунках Русі-України із Західною Європою, яка не була в захваті від догматич-но-консервативного прив'язання тогочасного україн-ського суспільства до Константинополя. Особливо після остаточного розколу християнської церкви у 1054 р.

РОЗДІЛ 4. СПРОБИ ПОДОЛАННЯ ДЕСПОТИЗМУ КОНСТАНТИНОПОЛЯ

Стрімкий поворот від національ-ної автономії до залежності від Константинополя відбувався до-сить болісно. Управління укра-їнською церквою з візантійської столиці не привело до поліпшення стосунків імперії з Руссю, а збурювало протидію останньої. Війна Ярослава з Візантією 1043 р. є найкращим тому доказом. Після невдалих для Русі воєнних дій і укладення миру Візантія повела тяжку війну з печенігами (1043-1046), які дійшли навіть до стін Константинополя. У цей скрутний для імперії час Ярослав робить спробу повернутися якщо не до повної автокефалії, то принаймні до автономії, тобто до само-стійного обрання Руссю митрополита з