Не слід вважати Іларіона за переконаного анахорета-пустельника. У «Слові про Закон і Благодать» він говорить: «віра і добрі діла справедливості й милосердя неподільні», що є свідченням його західноєвропейсько-го розуміння призначення людини-християнина як активного творця життя. Грецьке затворництво на зразок того, що мало місце на Афоні, ніколи не було популярним на Україні.

Основною причиною Ярославового рішення щодо призначення нового митрополита було його невдово-лення підпорядкованим становищем Київської Русі у візантійській церковно-політичній системі. Разом з тим, це був період, коли надзвичайно пожвавилися взаємини Києва із Західною Європою, що розширило уявлення київського князя про характер стосунків між церковною і світською владами. Становище, подібне до існуючого в київській митрополії, було неможливим на Заході навіть у малих державах, де архієпископ визна-вав лише дві влади – вселенську духовну римського папи і світську національної держави. Так, Польща вже 1000 року одержала власну митрополію у Гнєзно; Чехія не мала своєї митрополії до 1344 р., оскільки була васалом Німецької імперії, проте вибори чеських єпис-копів були прерогативою лише чеського духовенства.

У 1049 р. до Києва прибуло велике посольство з французької столиці на чолі з двома єпископами свата-ти княжну Анну Ярославну за французького короля Генріха І. Київський князь вів тривалі бесіди з духовними ієрархами, отримуючи від них інформацію про церковні відносини на Заході. Не виключено, що Яро-слав узнавав про засади національно-церковної органі-зації у західноєвропейських державах також від тих киян, що відвозили Анну й повернулися до Києва, зрештою – від самої князівни, яка вступила у тісні стосунки з французьким духівництвом і папським престолом. Не виключе-но, що Іларіон, як двірцевий капелан, супровод-жував Анну в її подорожі до Франції.

Надзвичайна увага Ки-ївської держави до справ церкви не була чимось винятковим у тодішньо-му європейському світі. Взірцем і для Володими-ра, і для Ярослава могла бути церковна політика Карла Великого та його нащадків – імператорів Священної Римської ім-перії германської нації.

Карл, як і київські во-лодарі, був владною лю-диною і неухильно здійснював суворий королів-ський контроль над складом церковної ієрархії і фі-нансами національної церкви. Він особисто призначав єпископів, а іноді й абатів, неодноразово скликав церковні собори, видавав укази, що стосувалися церковного життя. До цього слід додати, що імператор франків був до того ж вельми побожною людиною. Як свідчить його біограф Ейнгард (770-840), Карл мав звичай ретельно відбувати всі церковні відправи, при цьому він особисто дбав, щоб богослужіння відбувалося з якомога більшою урочистістю, стежив за правильніс-тю співу та читання в церкві. Ця побожність піджив-лювалась як загальнодержавними політичними інтересами, так і особистими амбіціями імператора, якого змалку привчали до думки, що він є оборонець церкви і повинен поширювати віру Христову серед поганських народів.

У листі до папи Лева III Карл зауважував: «На нас покладено з поміччю милосердного Господа боронити святу Христову Церкву повсюду від зовнішніх поган і зміцнювати її всередині через осягнення католицької віри. А твій обов'язок, о Святий Отче, здіймаючи руки до Бога як то робив Мойсей, допомагати нашим арміям, щоби твоїми молитвами до нашого небесного Царя і Заступника християни завжди здобували перемогу над ворогами Його Святого Імені...»

Звичайно, воєнні, державотворчі та культурницькі здобутки як на заході, так і на сході Європи залежали значною мірою від того, наскільки організованою і багатою була церква, наскільки вона була слухняною своїм світським монархам. Каролінгзькі реформатори ставили собі за мету зміцнити зв'язок між їхньою церквою та нормативним християнством, носієм якого було папство. Для цього було скликано собор (789), на який з'їхалися єпископи, абати та світська аристокра-тія; на соборі Карлом Великим було оголошено низку розпоряджень під назвою «Загальне напучення», покладених в основу церковної реформи. Релігійне життя Західної Європи відтепер передбачало більш шанобливе ставлення до папського престолу, чітке відокремлення мирян від духовенства, організацію мирян у постійну структуру парафій, де формувались їхня релігійна свідомість та громадське життя, сплачу-валася церковна десятина тощо. Каролінгзька церква провела чітку межу між білим і чорним духовенством. Останньому приписувалося жити й поводитися за «Статутом» святого Венедикта, в основу якого були покладені правила порядку, суворої ієрархії та стабіль-ності. Замість пастирської діяльності в середовищі мирян ченцям приписувалося сприяти освітньому і культурному відродженню церкви. В Україні-Русі цю місію з часом виконував складений Феодором Студитом у Візантії «Студітський Устав», що також спонукав ченців до освітньої діяльності. Цей «устав» був прийня-тий Києво-Печерським монастирем, що став важливим книжковим і культурно-освітнім центром – взірцем для багатьох інших монастирів.

Цілком ймовірно, що, покладаючиеь на досвід Каролінгзької династії, Ярослав сам (без імператора і константинопольського патріарха) «собрав епископы» і вперше поставив митрополитом представника місце вого духовенства. Особиста діяльність Ярослава у релі-гійній сфері, його опікування церквою сприяли форму-ванню загальної побожності у Давньоруській державі, що спиралася не лише на візантійські зразки організа-ції церковного життя, але й на досвід каролінгзького «літургічного» суспільства. Очолення церкви місцевим діячем дало змогу використати загальнохристиянські церковно-політичні та юридичні концепції в