Акт 1051 р. мав ви-правити попередню по-милку Ярослава й звіль-нити київську церкву від візантійської залежнос-ті; а втім, домогтися по-слідовного втілення по-ставленої мети київський князь не зумів. Усамостійненню української цер-ковної організації та її більш тісному зв'язку з державою могли сприяти запровадження монар-хічного правління на Русі (королівства чи царства) і національна митрополія, затверджені або Римом, або Константинополем. Взірцем подібної далекоглядної політики стала підтримка німецьким духовенством короля Оттона І у проголошенні його імператором. Проте Візантія відмовлялася визнати і тим більше освятити ці інститути у будь-якій державі і, безпереч-но, у свого чи не найголовнішого політичного суперни-ка. Свого часу цю поступку було зроблено лише для Болгарії під тиском вкрай несприятливих для імперії воєнно-політичних ситуацій.

Очевидно, наміри та політичні настрої київського князя знаходили підтримку його найближчого оточен-ня, до якого належав і митрополит Іларіон. Недаремно він титулував Ярослава «каганом» або царем, як візантійського імператора. Смерть Ярослава у 1054 р. відзначена записом про успіння «царя нашего» на стіні Софійського собору. Прагнення Іларіона до утвердження церковної самостійності Києва і його протидія візан-тійській гегемонії стояли в одному ряду з Ярославовою концепцією сильної монархічної національної влади. Київський митрополит не поділяв візантійської ідеї підпо-рядкування церкви імператорській владі й виступав за їхні взаємовідносини на західноєвропейський зразок.

Він домагається канонізації українських святих – Ольги, Володимира, Бориса і Гліба, що служило ваго-мим аргументом на користь церковної самостійності України-Русі. Про західноєвропейську ідейно-культур-ну орієнтацію київського митрополита свідчать окремі місця його творів. У тексті «Слова про Закон і Благо-дать», наприкінці першої частини «Похвали Володи-мирові», Іларіон вміщує гімн «Христос переміг, Христос воцарився, Христос прославився!». Німецький дослідник цього твору Л. Мюллер вважає його поетич-ним перекладом уривку з «королівських славнів» Західної Європи — «Landes regiae – Christus vincit, Christus regnat, Christus imperat!». Дослідники зазна-чають, що такі «славні» були поширені лише у Франції. Цим підтверджується ймовірність відвідин Іларіоном Заходу – наприклад, з почтом Анни Ярославни у 1051 р. Проте ідея прийняття царського достоїнства київським князем не мала успіху в тогочас-ному суспільстві, можливо, саме внаслідок байдужості чи ворожості більшості церковної ієрархії – знаряддя візантійської політики. Ярослав не встиг також зав'я-зати тісніших зв'язків із Римом і зробити відповідних кроків на шляху до коронування королівською чи цісарською короною – подібно до Оттона І, проголо-шеного німецьким імператором. Після смерті Ярослава зробити це вже було неможливо через політичний розклад Руської держави.

БІБЛІОГРАФІЯ

Брайчевский М.Ю. Утверждение христианства на Руси. – К.: Наук. думка, 1989. – 296 с.

Из истории русской культуры. Т.1 (Древняя Русь). – М.: Языки русской культуры, 2000. – 760 с.

Левченко М.В. Очерки по истории русско-византийских отношений. – М.: Изд-во АН СССР, 1956. – 556 с.

Литаврин Г.Г. Византия, Болгария, Древняя Русь (IX – начало XII в.). – СПб.: Алетейя, 2000. – 398 с.

Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. – М.: Наука, 1968. – 472 с.

Повесть временных лет / Д.С.Лихачев (подгот. текста, пер., статьи и коммент.); В.П.Адрианова-Перетц (ред.). – СПб.: Наука, 1999. – 668 с.

Принятие христианства народами Центральной и Юго-Восточной Европы и крещение Руси / Авт. Г.Г.Литаврин, О.В.Иванова, Е.П.Наумов и др. – М.: Наука, 1988. – 272 с.

Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ: Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI ст.: Навч. посібник. – К.: Перун, 1996. – 496 с.

Щапов Я.Н. Государство и церковь Древней Руси X – XIII вв. – М.: Наука, 1989. – 232 с.