Об’єктивнішою була б така оцінка: головним рушієм національно-культурної творчості, головною силою у створенні інфраструктури національної культури виступала сама українська громадськість, яка шукала й за всіх обставин використовувала можливості для втілення своїх задумів. Інша річ, що ступінь порозуміння і співробітництва різних груп цієї громадськості з різними режимами в Україні був неоднаковий. Для більшості з них влада УНР була своєю, а більшовицька радянська влада – чужою. Тим паче, що більшовики в перше (лютий-березень 1918 р.) і друге (лютий – серпень 1919 р.) свої завоювання Києва і, отже, в часі відносного утвердження себе в Україні виявили нерозуміння національних почуттів і потреб українського народу і навіть вороже ставлення до них.
Хибна національна політика більшовиків – одна з причин їхньої поразки в Україні в 1918 і 1919 рр. Про це йшлося на VIII, Х і ХІІ з’їздах РКП(б), в листопадовій (1919) резолюції ЦК РКП(б).
Все це трагічний чином позначилося на становищі української літератури та особистих долях письменників, зокрема й тих, хто пов’язав своє життя з революцією: адже й сам цей катаклізм виявився багатоликим і обернувся трагічними несподіванками навіть для її учасників.
Жовтневий переворот 1917 р. в Петрограді, який тоді ще не був канонізований під назвою Великої Жовтневої соціалістичної революції, а потім збройне силуване встановлення радянської влади в Україні за вирішальної участі Червоної Армії розкололи українське суспільство, й насамперед національну інтелігенцію. Для України це було болючіше, ніж для російського суспільства, - оскільки головна суперечність між демократією і диктатурою ускладнювалася суперечністю між органічним розвитком українського суспільства в національних межах і нав’язуваною йому функціональною роллю у “світовій пролетарській революції”; а почасти цей розкол усвідомлювався і як вибір між соціальним та національним пріоритетами революційного руху. Конфлікт радянської Росії з Українською Народною Республікою і поразка УНР у цій братовбивчій війні були сприйняті як узурпація демократичних завоювань національно-визвольного руху і як крах українського національного відродження. Трагічний настрій поглиблювався кривавим характером громадянської війни. Революція, що уявлялася інтелігентами гуманістами святом справедливості, краси й братолюбства, весною відродження, обернулася оргією ненависті й руйнації, сіяла смерть і жах, перед якими не здригалися тільки найфанатичніші з її речників.
Не прийнявши більшовицької влади, значна частина старої демократичної української інтелігенції опинилася в політичній еміграції за кордоном. Це О.Олесь, М.Вороний, М.Садовський, В.Cамійленко, В.Щербаківський, Ф.Щербина, С.Русова, П.Ковтун, С.Черкасенко та багато інших визначних діячів науки, культури, літератури, не називаючи вже тих, хто більшою чи меншою мірою був пов’язаний з Центральною Радою, як-от: М.Грушевський, В.Винниченко, М.Словінський, Д.Чижевський, П.Чижевський, В.Зінківський, Є.Чикаленко, Микита й Микола Шаповали, О.Шульгин, Д.Антонович, П.Холодний-батько і П.Холодний-син та ін. Вагомість цих втрат визнавали тоді й офіційні чинники. Так, у доповіді “Сьогочасна українська література” в Комуністичному університеті ім. Артема в Москві В.Коряк не без суму констатував: “Виїхав провідник української лірики – Олесь, батько українського модернізму – Микола Вороний, виїхав соціал-демократичний поет та драмороб Черкасенко, виїхали Шаповал, Богацький і нарешті – виїхав найкращий письменник-марксист – Володимир Винниченко”.
Якщо не врахувати, що в роки громадянської війни трагічно загинули від рук різномасних бандитів І.Тешенко (1918), О.Єфименко (1918), О.Мурашко (1919), Л.Симиренко (1920), М.Леонтович (1921), Г.Чупринка (1921); померли І.Нечуй-Левицький (1918), В.Науменко (1919), Ф.Вовк (1918), Г.Нарбут (1920), М.Сумцов (1922), - то можна уявити масштаби втрат української культури. Не кажучи вже про те, що ще раніше, якраз напередодні великого історично зламу в долі народу, не стало Лесі Українки (1913), М.Коцюбинського (1913), І.Франка (1916).
А проте, попри всі втрати, українська культура й література вийшли з цієї тяжкої кризи сповненими нових сил і надій. На це склалися різні потужні чинники, і насамперед та велика творча енергія народу, яку пробудила доба національно-визвольного руху і революції, породжуючи нові й нові таланти й починання та певною мірою навіть компенсуючи частину завданих ран. Серед цих чинників був і поворот у національній політиці більшовиків, здійснюваний у 1919-1920 рр. та наступних і зумовлений рішучим спротивом в Україні окупаційній політиці, необхідністю рахуватися з реальністю.
Важливим чинником було й те, що можна кваліфікувати як виникнення альтернативних форм українського культурного й літературного життя на еміграції. Через колоніальне становище України її інтелектуальні та мистецькі сили завжди розтікалися поза її межами; на чужині – в Петербурзі, Москві, Варшаві, Відні, Будапешті, Празі, Берліні, Парижі – в різні часи виникали вогнища української культурної діяльності. Тепер же на Захід рушила маса політичних емігрантів. Певна річ, це послаблювало культурний потенціал Радянської України, позбавляло його багатьох цінностей, але ті скарби входили в історичні масштаби української культури як цілісності, колись мали стати надбанням усього суспільства. Крім того, принаймні стосовно 20-х років не варто говорити про цілковиту ізольованість двох відламів української культури, “материкової” та “еміграційної”.
Нині ми можемо ширше побачити весь спектр ідейно-естетичних тенденцій, письменницьких позицій та доль, типів творчих особистостей, політичних і мистецьких платформ, з якими українська література входила в пожовтневу добу.
У цьому спектрі яскраво вирізнялася і та частина старої демократичної інтелігенції, що не влилася в еміграцію, а обрала позицію формальної лояльності щодо радянської влади, хоч і з неоднаковою – для кожного – мірою внутрішнього її прийняття. Виразником більшовицьких ідей вона бути не могла, однак, не ігноруючи реальності, прагнула на грунті нових історичних обставин служити справі української культури, використовувати найменшу можливість для органічної праці на користь свого народу. Саме така творча активність і не дозволяє назвати