8. Лазарович М. Українські січові стрільці. Національно-політична та культурно-просвітницька діяльність. – Тернопіль: Економічна думка, 2000. – 180 с.;

9.Лазарович М. Національні риси в атрибутиці українських січових стрільців // Четверта наукова геральдична конференція. Матеріали. – Львів, 1999. - С. 48 – 50;

10.Макарчук С.А. Українська Республіка галичан. – Львів: Світ, 1997. – 192 с.;

11. Попик С. Українці в Австрії 1914 – 1918 рр. – Київ-Чернівці: Золоті литаври, 1999. – 235 с.

12.Ріпецький Українське січове стрілецтво. – Львів, 1995. - 356 с;

План

Вступ.

1. Біографія Володимира Антоновича.

2. Володимир Антонович та його значення для краєзнавства.

3. Історична школа Володимира Антоновича.

Висновок.

Література.

Вступ

Володимир Антонович відіграв позитивну роль в становленні і розвитку краєзнавчих осередків Правобережної України. Зокрема, 1892 року його було обрано почесним членом авторитетного в країні "Подільського церковного історико-археологічного товариства" (такої честі були удостоєні з учених акад. у 1891 р. і акад. М. Грушевський у 1919 p.). Антонович бував на сіданнях цього товариства, передав до його музею чимало літератури й старожитностей. Антонович також сприяв заснуванню 1893 року в Житомирі "Волинського церковного історико-археологічного товариства" і в 1900-1901 pp. - Товариства дослідників Волині. Одночасно Антонович був вихователем і настановником фундаторів Подільського краєзнавства , волинського - , волинського і київського - Миколи Біляшівського та підтримував постійні зв'язки з місцевими дослідниками Йосипом Роллє, Миколою Явоворовським, Созонтом Лобатинським (м. Кам'янець-Подільський), (м. Гайсин на Вінниччині), Іваном Шиповичем (м. Вінниця), Михайлом Теодоровичем (м. Кременець), бароном Федором Штейнгелем (м-ко Городок на Рівненщині), Орестом Фотинським (м. Житомир та ін.

Оцінюючи творчу співпрацю Антоновича з краєзнавцями, в "Трудах Подольского церковного историко-археологического общества" (1911, вип. XI) писав: "Володимир Боніфатійович був дуже уважний до провінційних трудівників... довір'я В. Б-ча, доброзичливість і готовність допомогти тому, хто бажав працювати в галузі історії і археології, були на диво. Це була благородна, виняткової доброти людина".

Отже, завдяки копіткої наукової праці й подвижництву Антонович вніс значний вклад в розвиток історичного краєзнавства на Поділлі, Волині й Київщині, став кого фундатором загалом в Правобережній Україні.

1. Біографія Володимира Антоновича

30 січня 1834 р. у с. Махниця на Житомирщині народився Володимир Боніфатійович Антонович, український історик, етнограф, археолог, археограф. Закінчив медичний та історико-філологічний факультети Київського університету. У 1861 році приєднався до так званих „хлопоманів”, обґрунтувавши ідеологію цього напрямку в статті „Моя сповідь”. В.Б.Антонович був одним із засновників Київської громади. З 1878 року – професор російської історії Київського університету, голова Історичного товариства Нестора-Літописця в Києві. В.Б.Антонович – організатор археологічних з’їздів на Україні, автор понад 300 наукових праць з історії, археології, етнографії. Серед них найбільш відомі праці, присвячені історії козаччини, “Монографии по истории Западной и Юго-Западной России”, “Археологическая карта Волынской губернии” (1902 р.), де зроблений детальний опис археологічних пам’яток Волині. Брав участь у підготовці до друку багатотомного “Архива Юго-Западной России”, разом з М.Драгомановим видав „Історичні пісні малоруського народу”.

Помер 21 березня 1908 року.

2. Володимир Антонович та його значення для краєзнавства

Становлення вітчизняного краєзнавства припало на другу половину ХІХ - на початок XX ст. і зв'язане, насамперед, з активною діяльністю в цій галузі видатного історика, археолога, народознавця України Володимира Антоновича. Плідна науково-археографічна праця Антоновича по виданню в другій половині XIX ст. "Архива Юго-Западной России" спрямували його головну увагу на дослідження Правобережної України і особливо таких її регіонів, як Київщина, Волинь і Поділля, що зіграло позитивну роль у розвитку з цих місцевостях історичного краєзнавства.

Перш за все, зусиллями Антоновича (особисто підбирав матеріали, редагував у 1863-1902 рр. дев'ять томів) та його колег і учнів (М. Іванишев, І. Каманін, Ф. Левицький, М. Грушевський, М. Довнар-Запольський) по виданню 35-ти томного "Архива Юго-Западной России (1863-1914) був систематизований і опублікований з супровідними статтями і коментарями так необхідний сьогодні великий за об'ємом й унікальний за своїм змістом документальний архів Правобережної України ХІV-ХІХ ст. До найбільш цінних зібрань Антоновича актів, люстрацій, мемуарів даного археографічного серіалу варто віднести "Акти, що стосуються заселення Південно-Руського краю" (АЮЗР. - К., 1867. - Ч. ІV. - Т.1), "Акти про міста" (Там же. - К., 1869. - Ч.V. -Т. І), "Акти про гайдамаків" (Там же. - К., 1846. - Ч. ІІІ. - Т. 3-4), "Акти про економічні та юридичні відносини селян у XVIII ст." (Там же. -К., 1870. - Ч. V. - Т. 2) та ін.

Водночас у 60-90-і роки XIX ст. Антонович опублікував ряд монографій, науково-популярних книг і статей, в яких з одного боку глибоко відображена історія Правобережної України з найдавніших часів до ХІХ ст., а з другого, - закладені основи історичного краєзнавства на Київщині, Волині й Поділлі. Особливою популярністю серед дослідників і краєзнавців й до нині користуються книги Антоновича "Нарис історії Великого князівства Литовського" (1878), в якій вперше найбільш ґрунтовно розглянуто питання загарбання Литвою Волині і Поділля в ХІV ст., "Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії" (1886), "Дослідження про міста Південно-Західної Росії" (1870), "Дослідження про гайдамаків за актами Південно-Західного краю" (1893), "Нарис стану православної церкви в Південно-Західній Росії" (1864), "Старожитності Південно-Західного краю" (1893), "Історичні діячі Південно-Західної Росії в біографіях і портретах" (1885) тощо. Цей далеко не повний перелік назв видань свідчіть про досить широке коло тем і проблем з історії Київщини, Волині й Поділля, над якими працював Антонович, керуючись у своїй методології філософією позитивізму та загальнодемократичними засадами. В своїй творчості він не обминав полемічних