Пошукова робота

Українська політична думка XVI - початку XVIIст.

Після монголо-татарського погрому роздроблених князівств Київської Русі залишки державності збереглися на певний час на заході сучасної України у формі Галицько-Волинського князівства, яке стараннями князя Данила в другій половині XIII сторіччя ввійшло в коло найпотужніших європейський держав. Данилові вдавалось стримувати не тільки експансію західних сусідів — поляків, угорців, німецьких рицарських орденів Прибалтики, а й, до певної міри, захистити свої землі від спустошливої хвилі азійських орд. Однак після смерті Данила 1264 року його наступники не змогли втримати величі розбудованої князем держави і вона поступово почала занепадати. 1323 року помер останній представник місцевої династії і знать Галичини і Волині закликала на княжий стіл далекого родича галицьких Романовичів Болеслава Мазовецького. Це був останній князь Галицько-Волинського князівства, після смерті якого, внаслідок боярської змови 1340 року, західноукраїнські землі потрапили під владу чужих правителів.

Як свідчить О. Субтельний "Галицькі бояри були найбільш свавільними, багатими й могутніми на всіх руських землях. Вплив цієї аристократії був настільки всепроникним, що Галичину часто вважають ідеальним зразком олігархічного правління на Русі, який поряд з республіканським Новгородом та абсолютистськими Володимиром і Москвою являв собою третій різновид політичного устрою Київської держави. На думку радянських учених, винятково велика влада галицьких бояр значною мірою пояснюється їх походженням. На відміну від бояр в інших князівствах, де вони здебільше походили з княжої дружини, галицька аристократія, очевидно, розвинулася насамперед з місцевої племінної знаті. І свої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а узурпувавши общинні землі. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі наштовхнулися на аристократію, що вже добре вкорінилася й була готова обстоювати власні інтереси" [260, с. 63]. Крім того, галицькі бояри мали міцну економічну основу у вигляді соляних джерел і торгівлі сіллю, яка дуже цінилась в часи середньовіччя. У всякому разі, практично вся історія існування Галицько-Волинського князівства — це історія боротьби князів з боярською олігархією яка аж занадто часто ставила свої станові інтереси вище загальних.

Припинення династії галицьких князів привела до того, що на "безгоспні" землі ринули сусідні монархи з метою прилучити їх до своїх володінь. Через дев’ять днів після смерті Болеслава польський король Казимир Великий рушив з військами на галицькі землі під приводом необхідності захисту "католицького населення" краю. У своїх діях він веде узгоджену політику з Людовіком Угорським, з яким ще 1399 року уклав відповідну угоду про майбутню долю західноукраїнських земель. При цьому поляки наштовхнулись на активний опір галицьких бояр на чолі з Дмитром Детком, що проголосив себе правителем краю. Після тривалих війн між поляками, литовцями і угорцями 1387 року польська королева Ядвіга остаточно приєднала Галичину і Західну Волинь до володінь Польської держави.

На новоприєднані до Корони землі почали прибувати не тільки польські та німецькі купці та ремісники, шляхта, а й католицьке духовенство. Тиск з боку нових господарів посилювався з року в рік. Права місцевого православного населення методично обмежувались і представникам місцевої знаті для збереження власних станових привілеїв доводилось переходити до римської церкви. В епоху середньовіччя конфесійна приналежність часто визначала і національну самоідентифікацію — зміна віри означала перехід до іншої національності. Власне саме це і переслідувала політика нової влади по обмеженню прав православних.

Перехід еліти українського населення, що була представлена нащадками галицького боярства та заможного міщанства, до католицтва (а отже й до польської національності) означала втрату місцевою людністю своєї провідної верстви, перетворювала українців на "отару без пастиря".

У той же час на більшості українських територій процеси адаптації до післямонгольської епохи проходили дещо по іншому. На північному заході набирало силу молоде і енергійне Велике князівство Литовське. У першій половині XIV сторіччя литовські князі, апелюючи до своїх династичних зв’язків з руськими князями, рушили під проводом великого князя Гедеміна на землі Білорусії. А в середині цього сторіччя його син Ольгерд рішуче заявив, що "вся Русь просто повинна належати литовцям" і почав приєднувати до своєї держави українські землі. При цьому приєднання українських і білоруських земель до литовської держави суттєво відрізнялось від польської експансії на західноукраїнські землі.

Литовцям практично не доводилось натикатись на опір місцевого населення. Їхніми головними супротивниками була Золота Орда на півдні і сході, і поляки — на заході.

Не організовувала значного спротиву і місцева аристократія, з якою литовські князі встановили тісні династичні зв’язки. Вступаючи в українські землі литовці заявляли, що вони "нового не вводять, старого не порушують", сприяючи тим самим реставрації деяких форм державно-політичного правління Київської Русі і певній автономії земель.

У Великому князівстві Литовському населення колишніх земель Київської Русі почувало себе у рівному становищі з титульною нацією. Більше того, знаходячись на більш високому щаблі культурного розвитку, вони навіть домінували в певних сферах суспільного життя. Так книжний варіант старобілоруської мови був прирівняний в правах з литовською і використовувався для ведення практично всіх державних справ. Українська і білоруська аристократія вільно посідала значні посади при князівському дворі у

Вільно незважаючи на своє православне походження. В основу Литовського статуту, що регулював багато сфер повсякденного життя громадян держави, лягла Руська Правда. Недаремно у частини українських істориків Велике князівство Литовське отримало назву Литовської Русі.

На відміну від ситуації в Литовській державі, становище українців в землях, що попали під владу Польщі, як вже зазначалось вище, було значно важчим. Православній