Ця відчуженість зменшувала шанси відродити державну незалежність українських земель, що перебували в складі Речі Посполитої, відкидала можливість побудови українським народом власної держави на довшу історичну перспективу. Однак проблема української державності не хвилювала І. Вишенського, оскільки його ідеал — соборноправність, як форма громадського самоуправління, що повинна замінити собою державний управлінський механізм з його потенціями до пригнічення людини людиною, до нав’язування масам волі одиниць.

Оцінюючи соціально-політичний зміст літературної спадщини І. Вишенського І. Франко відзначав, що полеміст "взиває до сепаратизму суспільного, а може й політичного від католицької Польщі, але сепаратизм той має бути якийсь пасивний, а про діяльний опір, про супротивлення властям... у Вишенського немає й спомину" [293, с. 206].

Цікавим твором початку XVII сторіччя була написана, ймовірно священиком Львівського братства Андрієм Вознесенським, "Пересторога". Її автор намагається знайти в історії власного народу корінні причини такого, антипатріотичного, на його думку, явища як Берестейська унія. Відхід церковної верхівки від своїх обов’язків служіння вірі і власному народу, пошуки тими, хто стояв на чолі нації, почестей при чужих дворах, турбота про власні привілеї та маєтності — ось головна причина занепаду церкви.

Як зазначає П. Яременко, "Низький рівень церковно-культурного життя спричинився до "обмирщення" вищого і рядового духовенства, до патріотичної нестійкості церковних владик, які спокусились на унію, пропаговану агентурою Ватикану, з метою забезпечення собі ситого життя і влади" [323, с. 15]. Автор "Перестороги" звертає увагу на те, що ті, хто був покликаний стати духовними провідниками народу, захопившись пошуками матеріальних благ, залишили українські маси напризволяще і виявились нездатними здійснити свою місію.

Розкол українців на православних і уніатів викликав велике занепокоєння у тих представників української шляхти і духовенства, які не втратили відчуття своєї відповідальності за власний народ. Ідея необхідності подолання розколу, "примирення Русі з Руссю", знаходила своє втілення в діяльності багатьох визначних діячів нашої історії. П. Яременко зазначає, що шукаючи основу для досягнення національної єдності і подолання релігійного розколу "Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, Петро Могила створюють ініціативну групу в межах ієрархії для переговорів з лідерами уніатського табору, щоб все ж таки якось домогтись подолання розколу між православними і уніатами. Йшлося про обопільні поступки і узгодження. На певному етапі цих переговорів з’явився навіть проект створення окремого київського патріархату... Але з невідомих причин до згоди не дійшло" [322, с. 105].

Невдача з ідеєю створення окремого київського патріархату спонукла шукати інших шляхів вирішення проблеми подолання розколу нації за конфесійною ознакою. Після глибоких роздумів і таємних нарад з київським митрополитом Йовом Борецьким 1624 року Мелетій Смотрицький вирушив до свого наставника по Острозькій академії Кирила Лукаріса, що на той час посів константинопольський патріарший престол. Дослідники української історії цього періоду вважають, що головною метою подорожі було отримання від патріарха грамоти з дозволом на воз’єднання православних і уніатів в єдиній українсько-білоруській митрополії на основі визнання римського папи головою християнства. Але ослаблений константинопольський патріархат, що, як часто писали уніатські полемісти, знаходився майже під повним контролем турецького султана, не збирався втрачати такий "ласий шматок", та ще й на користь свого давнього конкурента — Риму. І тому ще одна спроба досягти національної єдності закінчилась невдачею.

Однак не лише унія несла в собі зерна національного розколу. 1591 року дрібний український шляхтич і гетьман реєстрових козаків Криштоф Косинський використав у своїй суперечці за маєтності з князем Янушем Острозьким козаків, до яких незабаром приєдналися селяни. Повстання, що вибухноло, охопило Брацлавщину, Волинь та Київщину і швидко набуло антифеодального характеру. Проти повстанців виступив родич Януша і найбільший український магнат, "оборонець православ’я" князь Констянтин Острозький.

Незабаром після поразки повстанців на річці П’ятка вибухноло нове повстання під приводом козацького ватажка Северина Наливайка. Козаків знову підтримали селяни і повстання швидко охопило значну територію. Повстанці громили панські маєтки без огляду на національну та релігійну приналежність їх власників. У відповідь місцева шляхта звернулась за допомогою до Варшави і коронне військо на чолі з гетьманом С. Жолкевським розгромило повсталих. Учасники повстання були жорстоко покарані, а сам С. Наливайко — після катуваннь привселюдно страчений у столиці Речі Посполитої Варшаві.

У XVII сторіччя Україна вступала розколотою духовно і соціально, селянство і дрібні міщани втратили довіру і повагу до української шляхти, що добиваючись зрівняння в правах з польською була згодна змінити батьківську віру, шляхта — у пошуках захисту від повстань власного селянства — швидко спольщувалась та окатоличувалась. Здавалось, що нація втрачала будь яку історично перспективу, перетворюючись в безелітну, селянсько-міщанську масу.

Однак саме ця маса і виробила нову соціальну верству, що взяла на себе роль національного провідника. Ім’я цій верстві — козацтво.

Література

1. Абрамов А.И. "Слово о законе и благодати" киевского митрополита Илариона как русская историософская реакция на христианско-идеологическую экспансию Византии // Идейно-философское наследие Иллариона Киевского. — М., 1986. — 4.2. — 42-54.

2. Автобіографія Івана Франка // Культура. — 1926. — 4.4-9. — С.42-54.

3. Актуальні проблеми суспільно-політичного розвитку України. — Львів, 1992.-118 с.

4. Андрусяк М. Генеза й характер галицького русофільства ХІХ-ХХ ст. — Прага, 1941.-19 с.

5. Андрусяк Т.Г. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини). — Львів, 1998.-189 с.

6. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність.—К., 1994.—96 с.

7.