якими повинен володіти будь-який претендент на включення до політичної еліти держави: "Будь прихильним до добрих мужів, які про гаразд держави дбають, на їх прохання звертай більше уваги, ніж на прохання тих, що негідним наміром посад домагаються. А коли люди, схильні до пиятики, зманіжені і розбещені, почнуть вимагати в тебе почестей, скажи їм відверто, що державні посади ти надаєш лише мужам чесним, шляхетним і стриманим: таким, що вміють і правду говорити, і мужньо діяти, і які не підлабузники, не зманіжені і не п’яниці. А іншого ґатунку людці не вшанування, а кари гідні" [202, с. 136].
Найгіршим же варіантом для підданих буде якщо король оточить себе не достойними громадянами, а підлабузниками. Вони, улещуючи короля, не допускатимуть до нього дорадників і сприятимуть узурпації ним всієї влади і перетворенню на тирана. "Якщо сам будеш піклуватись про все в державі, будеш не королем, а нещасним підданим. Хто добрий муж і любить батьківщину, хай застерігає короля від подібного, бо такі його дії суперечать праву і будуть незаконними. Підлабузник цього королеві не скаже. А для дорадників винесе швидше відому вірьовку тиранів — вирок про образу величності. Короля ж заспокоїть тим, що справедливості дотримано, бо король буцімто не повинен підлягати жодному такому праву. А той, хто відступає від цього, чинить злочин проти величності короля" [202, с. 120].
Такий сміливий виступ проти можливості безмежності королівської влади багато в чому пояснюється самим характером організації державної влади в польській державі який видно з самої її назви — Річ Посполита, тобто "справа народу", або латинською — res publika. Влада польського короля обмежувалась Сеймом, що представляв інтереси шляхти і духовенства і Сенатом, що складався з представників аристократії. "Вся світська влада розділяється передусім на короля і сенат, і цим двом сторожам (обом, кажу!) вручається" [202, с. 117].
Король, як вважає Ст. Оріховський-Роксолан, найпершим своїм обов’язком повинен мати захист інтересів своїй держави і своїх підданих. Він є своєрідним сторожем королівства. Цим визначається і місце його мешкання — прикордоння держави звідки йде найбільша військова загроза, і способи здобування прихильності підданих. Адже монарх, який зможе забезпечити умови для мирного існування громадян, безперечно користуватиметься у них авторитетом і прихильністю. А без прихильності підлеглих жоден король не може, на думку вченого, вважати свою владу захищеною від підступів противників.
"Ти вже знаєш, з ким слід жити і в якому місці. А тепер, — оскільки все твоє життя не є ні одиничним, ні приватним, а спільним і громадським, треба тобі від початку найпильніше подбати, щоб привернути прихильність тих людей, серед яких правиш. Вона єдина є захистом королів. Без прихильності підданих неміцною і непевною буває влада короля" [202, с. 122].
Постановка Ст. Оріховським-Роксоланом питання про необхідність монарху здобувати прихильність підданих приводить його до необхідності вирішити проблему "Хто в державі більше: закон чи король?". Відповідь не це питання дозволяє, на думку вченого, відрізнити просвічену монархію від тиранії.
Звертаючись до Сигізмунда Августа, мислитель зазначає, що закон "...сам є правителем вільної держави, але мовчазним, сліпим і глухим. Завдяки йому обирається одна людина, яку ми звемо королем. Вона є вустами, очима й вухами закону. Якби закон міг вислуховувати, вести бесіди, ніхто не обирав би короля; бо закон сам навчає, що слід робити. А тому, що всього цього робити не може, прибирає собі посередника — короля" [202, с. 124]. Однак функції короля щодо закону Ст. Оріховський-Роксолан не обмежує лише його інтерпретацією. Король є захисником закону в державі, що дозволяє суспільству уникнути тиранії. А влада тиранів, вважає вчений, ніде довгою ще не була.
Вільна держава (як ідеал державної організації), на думку мислителя, має базуватися на справедливому судочинстві, в основі якого повинне лежати право, що базується на моралі. Закон в державі — це правові норми, що стоять на сторожі справедливості повинен бути неодмінним чинником державної організації і разом з етикою є основою держави.
Звернення до питання ролі закону в організації відносин між громадянами держави привело Ст. Оріховського-Роксолана до необхідності поставити питання про природне право. Він навіть написав з цього приводу спеціальну працю — "De jure naturae et gentium" ("Про природне право") яка, на жаль, до нашого часу не збереглась, але про основні ідеї якої можна судити завдяки її цитуванню у працях інших вчених та з інших робіт вченого. Як зазначають І. Огородник та М. Русин "На його думку, природне право вище від людських законів, які при потребі можна змінити. Жити у злагоді з законами природи — це значить дбати про мир і спокій у державі. Основою природного права вважав власність, утримання від зазіхання на чужу власність, бо тоді в державі "з’являться хитруни, зрада, грабунки, чвари, насильства над слабшим". Душею держави вважав справедливість, яка полягає в тому, Щоб кожний отримав те, що йому належить: спокій, свободу, можливість виконувати свою роль і призначення з істиною і вірою. Відсутність або ж свідоме порушення вказаного оцінювалося Оріховським як свідчення дикунства, варварства, деспотизму, що суперечать природному праву" [196, с. 209].
Дотримання природного права, згідно з концепцією Ст. Оріховського-Роксолана, є основою нормального розвитку суспільства, забезпечення умов для гідного життя його членів. Однак реалізація цього ідеалу не можлива без дотримання принципу загального блага, тобто блага народу, що виражався в патріотизмі, служінні державі, підкорення особистих інтересів