Нажаль більшість праць Ст. Оріховського-Роксолана є недоступною для широкого загалу українських читачів, оскільки більшість з них, написаних латинською і, почасти, польською мовою, до цього часу не перекладені і не перевидані в Україні. Однак, незважаючи на мову своїх писань вчений завжди залишався патріотом свого народу. У багатьох своїх публіцистичних працях він виступав на захист інтересів Русі, українського народу.

У той же час Ст. Оріховський-Роксолан намагався поєднати вірність своїй національності і ідею спільного блага та служіння спільній державі. Він був одним з перших серед представників української шляхти, хто сказав про себе "українського (руського) народу, польської держави громадянин". Поєднання етнічного і політичного патріотизму дозволяло вченому знайти компроміс між вірністю своєму народу і бажанню жити в потужній державі тогочасної Європи. Тим більше, що і практично вся провідна верства українства, за незначними винятками, практично відмовилась від претензій на національне провідництво і шукала для себе можливостей захисту своїх станових інтересів при дворах іноземних завойовників.

У XVI сторіччі польська держава вигідно вирізнялась серед країн тогочасної Європи релігійною і політичною толерантністю. Українська і білоруська шляхта знайшли в ній зручний спосіб долучитись до станових привілеїв європейського дворянства і зберегти своє майно і владу. Після остаточного поділу київської митрополії 1458 року на московську і литовську, православна церква в Україні і Білорусії також змогла досягти певної незалежності від московських царів, що претендували на спадщину Рюриковичів. Як зазначав І. Голєніщев-Кутузов "Якщо ми безпристрасно розглянемо стан православної церкви в Литві в часи короля Сигізмунда І і Сигізмунда Августа, ми переконаємось, що в першій половині XVI ст. не можна говорити про те, що уряд примушував православне населення Львова приймати католицтво чи унію з Римом. Сигізмунд І був віротерпимим і прагнув здобути з династичних та політичних розрахунків прихильність своїх православних підданих. Попередні заборони (будувати нові храми, займати православним вищі посади в державі) були мовчазно анульовані. Православні магнати Острозькі, Радзівіли, Сапєги призначались канцлерами, гетьманами і намісниками. Сигізмунд навіть проголосив себе "верховним захисником православної церкви" [40, с. 18]. Аналогічно діяв щодо православних і король Стефан Баторій.

Подібна політика польських королів сприяла протидії експансії московських царів на православні землі Східної Європи. Тим більше, що їх свавільство щодо своїх магнатів та церковної верхівки, особливо за часів правління Івана IV Грозного, не викликало особливих симпатій у православних підданих монархів Речі Посполитої.

Ситуація змінилась за часів Сигізмунда III Вази, який "перейшов до системи примусу і утисків іновірців, яка стала однією з причин політичних невдач Польщі у XVII ст." [40, с. 19].

Але і в часи його попередників рівноправність церков була в значній мірі формальною. Після укладення Люблінської унії 1569 року, яка проголосила створення федеративної Речі Посполитої у складі Польського Королівства і Великого князівства Литовського, новоутворена держава своїм першочерговим завданням мала досягнення політичної єдності.

"...Польсько-Литовська держава того часу була типовою феодальною "клаптевою" державою, що складалась з окремих країв, слабо пов’язаних економічно і політично, неоднорідних в національному і віросповідальному відношеннях" [184, с. 163]. У ситуації наявності в державі значних територій, що були населені православними і протестантами проблема єдності визначалась як питання конфесійної однорідності. Без духовної єдності, а вона в середньовіччі трактувалась не інакше як релігійна, не могло бути єдності політичної новоутвореної федеративної Речі Посполитої.

Ця проблема не проходила повз увагу не лише політиків і церковників, а й політичних мислителів тогочасної польської держави. Ст. Оріховський-Роксолан, сам будучи католицьким священиком, звернувся з листом до краківського єпископа П. Гамрата, в якому запропонував укласти рівноправний союз між католицькою і православною церквами в Речі Посполитій з метою забезпечення єдності держави і рівноправності її громадян. Однак, клір католицької церкви, відчуваючи за собою силу держави і її католицьких королів, цю ідею відкинув і висунув натомість ідею унії під зверхністю римського папи із збереженням за православними їх традиційної релігійної обрядовості.

Укладення Люблінської унії між Польщею і Литвою мало цілий ряд причин як зовнішнього, так і внутрішнього порядку. Необхідність об’єднання сил для протистояння загрозі від німецьких рицарських орденів з півночі і заходу, експансії Московського царства із сходу і татарським і турецьким набігам з півдня, поєднувалась з прагненням феодалів литовського князівства отримати привілеї нарівні з польською шляхтою. Польські магнати прагнули розширити свої володіння за рахунок "вільних земель" України.

Згідно з Люблінською унією Польща і Литва об’єднувались в єдину державу із спільним монархом і сеймом, зберігаючи в той же час окремі військо та грошову одиницю. Українські землі, що знаходились у складі Литовського князівства, за винятком Берестейщини, переходили до складу польської корони.

Як вже зазначалось вище, польські королі прагнули в цей час здобути прихильність своїх православних підданих. На сеймі в Любліні король підписав привілей, що надавав місцевій православній шляхті Волині, Поділля і Київщини виняткове право на участь у місцевій виконавчій владі. Формально, українська шляхта, нічого не втрачаючи, отримувала доступ до вершин влади у великій європейській державі. В той же час багатьом містам України і Білорусі було надане Магдебурзьке право. Правда виграло від цього переважно польське та німецьке населення цих міст.

Значно важчими були наслідки Люблінської унії для українського селянства. Воно втратило право власності на землю, було значно збільшено панщину, обмежувалось право вільного переходу від власників. В той же час, освоєння "нових"