2. У вже згадуваних “Матеріалах…”, підготованих І.Стешенком та О.Дорошкевичем, рекомендувалися такі напрямки й форми українознавства:

Історія України нижчих щаблях освіти;

Історія України в середніх ланках освіти;

Історія України до курсу вищого концентру;

Програма курсу української мови та літератури;

Проект програми географії (природи й населення України): а) для середніх навчальних закладів; б) для старших класів середніх навчальних закладів.

До всіх розділів додавалися методичні поради й списки літератури. Інтенсивна робота ВУАН в галузі українознавства зумовила значно ширший обсяг поняття українознавства. Академік С.Євремов у своєму посібнику 1920 р. дає таку структуру предмета, призначеного стати наукою про рідний край. Вступ та розділи: І – Національна проблема; ІІ – Українська справа (з підрозділами: загальні підстави, громадський рух, завдання, закордонна Україна, школа, церква, утиски на українстві, цензура, протиукраїнські праці); ІІІ – Історія; ІV – Географія; V – Етнографія; VІ – Економіка; VІІ – Мова; VІІІ – Письменство; ІХ – Мистецтво; Х – Мемуари. Листування. Автобіографії. Спомини. ХІ – Покажчики та довідники. АН (академія наук) упродовж 1918-30 р.р. засвідчує, що у той час було видано тисячі українознавчих праць усіма відділеннями академії, і цей підготувало фундамент майбутніх українознавчих енциклопедій. Гарантом нових успіхів та досягнень стала взаємопідтримка держави – науки – освіти.

Це налякало імперський режим. І після 1930 р. зникає навіть термін українознавства. З часом і за різних умов його замінниками виступають крає-, країно-, народо-, суспільствознавство.

Елементи українознавства віднаходимо ще в працях античних авторів (Геродота, Аристотеля). Вони висвітлюють лише частину знань про буття наших предків: переважно з сфер географії та звичаїв, частково – виробництва. На той час це було досягненням, проте з часом у ХХ ст. – не могло відповісти на численні питання розвитку народу нашої правітчизни. Воно обмежувалося даним фізичної географії та народонаселення.

Краєзнавство давало уявлення про феномен українознавства ще в загальнішій формі, передусім як про південну окраїну імперії, яка належить українцям лише на основі її територіально-адміністративного поділу, природні багатства не визначалися власністю народів республік, а лише загальносоюзною власністю.

Після 1930 р. набуває поширення народознавство. Коли його висвітлювали професіонали – патріоти, воно відігравало і позитивну роль, бо привертало увагу хоч би до історії, етнології, фольклору українців. Проте в цілому воно ставало й на позиції антиукраїнства бо за офіційними програмами йому відводилась роль знаряддя асимуляції: орієнтувало на розгляд України як багатонаціональної республіки, в якій головною проблемою є не самопізнання й розвиток внутрішніх сил. Найважливішою метою проголошувалося створення “єдиної” мови, економіки, культури і при цьому такою мовою мала стати не українська, а “державна” – російська.

Вершиною цієї піраміди виступало суспільствознавство, яке орієнтувало на такий феномен, як “нова історична спільність людей – радянський народ”. І тим самим, фактично узаконювало зникнення України як нації, держави, мови, культури. А водночас і усувало українознавство як систему та основу освіти, виховання, культури, державобудування.

Концепція Інституту Українознавства базується на іншого роду принципах. По-перше – історизму: має бути вивчений весь попередній досвід (позитивний і негативний), осмислено великі вітчизняні й зарубіжні традиції (античної Греції, Візантії, Дантя, Гете).

По-друге – наукового, а не ідеологічного підходу.

Мається на увазі, що досі Україну розглядали: а) або в окремих її сутностях; б) або лише на теренах географічного розташування. Між тим: а) Україна – це цілісність етнічна, територіально-географічна, національно-культурна, мовна тощо, б) український етнос (отже, і творена ним матеріальна та духовна культура, мова, освіта, наука мистецтво) є феноменом загальнопланетарним.

Про духовність. Духовне життя.

Вернадський В.І. вірив у людський розум, гуманізм наукової діяльності, перемогу добра та краси. Ноосферу потрібно сприймати як символ віри, як ідеал розумного втручання людини у біосферні процеси під впливом наукових досягнень. Треба в неї вірити, надіятись на її прихід, уживати відповідні заходи.

Як було визначено раніше, людина – це соціальна істота (суспільна), і живе вона в соціально-політичному середовищі. Вона виходить у світ разом з іншими. Спілкування формує мову, розвиває мислення, почуття. Діяльність створює спільну основу існування. Створюється особливий, відмінний від тваринного, спосіб життя, що закріплюється різноманітними інститутами, нормами, символами, сукупність яких становить світ великої людської культури.

Соціум – це система підрозділів і сфер суспільного життя, гармонійна взаємодія котрих забезпечує цілісність суспільства, і навпаки – дисгармонія її веде до суттєвих конфліктів і деформацій. Суспільство – це сукупність історично складених форм спільної діяльності людей.

Сфера суспільного життя містить у собі різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, чинники як матеріальні, так і ідеальні, об’єктивні і суб’єктивні.

Виділяють такі сфери суспільного життя:–

матеріальну – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання;–

соціально-політичну – включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільстві – класові, національні, групові, міждержавні тощо. Саме ця сфера охоплює такі явища й процеси, як революція, реформа, еволюція, війна, класова боротьба. У цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава, громадські організації;–

духовну – це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості, трансформації її від однієї інстанції до іншої (засоби масової інформації), перетворення на індивідуальний духовний світ людини;–

культурно-побутову – це такі явища, як виробництво культурних цінностей, життя сім’ї, побутові проблеми (організація відпочинку, вільного часу), освіта, виховання тощо.

Усі сфери суспільного життя взаємопов’язані. Важливу роль у суспільстві