КИЇВСЬКА РУСЬ

Культура Київської Русі — видатне явище світової середньовічної культури. Хронологічно вона охоплює IX — сер. ХІІІ ст. Культура ця розвивалася у загальному контексті світової культури, але мала лише їй властиві риси, зумовлені конкретними історичними обставинами і східнослов'янськими традиціями, що найяскравіше виявилося у плануванні й забудові міст, у композиційних особливостях архітектурних ансамблів і окремих споруд, своєрідності декоративно-прикладного мистецтва й пластики.

Вирішальне значення в історичному розвитку держави відігравала далекоглядна реформа князя Володимира — запровадження християнства.

Християнство в Київській Русі засвоювалося від початку переваж-но з боку зовнішньої обрядовості, оскільки це характерно і для язич-ницької релігійності. Християнство стає дедалі більш "мирським", „обрядовим".

Опісля християнізації Київської Русі починає швидко розвиватись .книжна справа.

Князь Ярослав Мудрий наказав перекладати й переписувати книги. Готова до читання книга цінувалася дуже дорого. 8 гривень коштував один молитовник, а в той же час ціле село можна було купить за 50 гривень.

Довго й ретельно виготовляли обкладинку, книги. Як правило, оправляли її в тонко стругані дошки, покриті шкірою, оздоблювали золотом, сріблом і дорогоцінним камінням, майстерно виготовляли різні орнаменти.

Накопичення книжок дуже скоро привело до заснування при митрополії у Києві першої відомої на Русі бібліотеки, про яку згадує літопис під 1037 роком. Організація бібліотеки при Софійському соборі — велика культурно-історична подія, яка свідчить про нагро-мадження в той час великої кількості книг.

Незабаром з'явилися (порівняно великі — від кількох сот до кількох тисяч книжок) бібліотеки в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Бідгороді, Турові, Галичі та інших давньоукраїнських містах.

Губній чітко виділяється два напрями: передовсім — це перекладна література, оригінали творів якої йшли на Русь з Болгарії чи Сербії, Візантії чи Риму, з інших країн Заходу та Сходу; а також — оригінальна література, яка творилася своїми авторами на місцевому, національному грунті.

Найулюбленішою перекладною старозаповітною книгою на Русі був Псалтир. Українців приваблювали тонкий ліризм, палкий пафос, ч глибока "поетичність і яскрава образність твору.

Біблійна література Київської Русі була представлена також апокри-фами і житійною літературою.

Апокрифи (від грецького — таємничий, прихований) — так тоді називалися твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя і пригоди перших людей на Землі, про злигодні стародавніх народів, про народження, життя і загибель "сина Божого", про діяльність його учнів, про "кінець світу", "страшний суд" і долю людських душ у пеклі й на небесах.

Житійна література (опис чийогось життя, найчастіше святого) — це агіографічна література, яка була прямим продовженням біогра-фічних традицій Біблії. У ній оспівувались і звеличувались подвиги найвидатніших християнських діячів — святих, змальовувалось їхнє життя й ті чудеса, що їх вони начебто творили з ласки Божої за життя і по смерті.

Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. pater — отець.

Це – оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту, Італії або ченців якоїсь певної общин.

Перекладна література світського характеру була представлена повістю, історичним і природничо-науковим жанрами.

Виникнення та поширення писемності сприяли '. швидкому розвитковгосвіти, науки й взагалі культури на Русі. Особ-ливо позитивно цей вплив позначився на процесах подальшого роз-витку шкільної справи. Цисьмо і книжка в ті часи не були чимось небаченим. Князі та вищі стани Русі давали освіту своїм дітям за кордоном, здебільшого пер-винні навички освіти здобували самотужки.

Окрім загальноосвітніх шкіл на Русі почали створювати окремі школи співу, малярства, різьбярства, гутництва, художнього ковальства тощо.

Дипломатичні й торгівельні зв'язки Русі з Візантією та іншими країнами вимагали від українців високої освіти з обов'язковим знан-ням грецької та латинської мови. З цією метою v новозбудованій Софії Київській Ярослав року 1037 створює школу, була по суті вже школою нового типу.

Які ж науки вивчали у цій високій школі? Літопис називає поряд з богослов'ям філософію, риторику, граматику, історію, грецьку мову, висловлювання античних авторів, географію та природничі науки. З її стін вийшло багато діячів української культури.

Багато корисного у справу розвитку освіти вніс Києво-Печерський /монастир. Вже в XI ст. тут виникає центр підготовки вищого духовенства, художників, лікарів, каліграфістів, перекладачів.

Композиція культових споруд відзначається грандіозним масштабом яскраво вираженою пірамідальністю, що складає своєрідність зодчества доби Ярослава в цілому. Сформовані тут принципи архітектури продовжують розвиватись і вдосконалюються в.Софійському .соборі Києва, закладеному в 1037 р. Ярославом.

Собор замислювався, будувався і прикрашався як головний храм держави, осередок її духовного життя. Поняття "Софія" на той час сприймалося як символ світла християнського вчення і як прилу-чення до мудрості цього вчення. Для молодих християнських народів Софійські храми в образній формі знаменували перемогу християнства над язичництвом.

Софія Київська стала не лише пам'ятником перемоги християнства на Русі, а й водночас монументом слави, бо була поставлена тому місці, де Ярослав отримав перемогу над печенегами.

У Софії Київській стовпи, пілони, арки сприймаються як одиниці урочистого просторового ритму, що охоп-лює всі частини колосальної будови. Поступово наростаючи, він досягає кульмінації при переході з двоярусних нефів у центральний підкупольний хрест, який розкривається на всю висоту чотирма піднятими до купола підкружними арками: Арка і склепіння так високо і круто піднесені над п'ятами, так широко розчахнуті, а прольоти такі численні, що саме просторове ядро храму сприймається як найістотніший художній елемент архітектури.

Найстаріший слов'янський правовий кодекс XI—XII ст. — "Руську правда" — свідчить про довголітню його підготовку й порівняльні дослідження візантійського, західноєвропейського та власного,