підписали В.Винниченко й С.Пе-тлюра) Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на "право самовизначення України шляхом нав'язування їй своїх форм полі-тичного устрою". М.Грушевський заявив, що "народні комісари" не мають права втручатися в українські справи, а у прийнятій на Всеукраїнському з'їзді Рад резолюції ультиматум визначався як "агресивний крок проти Української Центральної Ради". Нарешті, В.Винниченко і М.Порш в розмові по прямому дроту з українською делегацією, яка перебувала в Петрограді для участі в селянському з'їзді, підкреслили, що основою для переговорів між Центральною Радою й Раднаркомом може бути визнання УНР й заява народних комісарів про повне невтручання у її внутрішні справи. Більшовики ж, навпаки, незважаючи на численні декларації про "самовизна-чення націй аж до відділення", не переводили своїх відносин з Україною в площину міжнародного права.
По закінченні переговорів у Брест-Литовську 9 лютого за новим стилем члени української делегації звернулися із закликом до німецького народу з такими словами: "У цій тяжкій боротьбі за наше існування ми шукаємо помочі". Між УНР і Німеччиною та її союзниками був підписаний мирний договір. 2 березня українські й німецькі війська вступили до Києва.
2. Проголошення ЗУНР
18 жовтня 1918 p. українська парламентарна репрезентація скликала у Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, пре-дставників політичних партій, духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську Національну Раду як полі-тичного представника українського народу в Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич.
Українська Національна Рада постановила взяти долю народу в свої руки. В її рішенні було записано: І) всі українські землі під орудою Австрії становлять єдину етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції українсь-кий народ презентуватимуть його власні представницькі органи, оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незале-жної України.
Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком існування ЗУНР.
До порядку денного нарад Української Національної Ради було включене питання про злуку галицьких земель з Наддніпрян-ською Україною. Але на той час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше, не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з німцями в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому слухався німецької та австрійської окупаційної влади. По-третє, політичні тенденції тоді-шнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині, спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним інте-ресам. Через непевне державно-правове становище гетьманської держави й її залежність від сторонніх чинників обережність Украї-нської Національної Ради була виправданою.
Комітет по злуці українських земель вирішив направити до Києва своїх представників. Гетьман Скоропадський із задоволен-ням сприйняв проголошення ЗУНР та її прагнення з'єднатися з Наддніпрянською Україною. Але Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана, повідомив Львів, що негайна злука Галичини й Буковини з гетьманською державою небажана, бо вона піднесе престиж гетьмана в очах народу і закріпить його режим, який союз мав намір повалити.
Керівництво ЗУНР розуміло, що для новоствореної держави потрібні збройні сили, тому першою акцією Української Націона-льної Ради було якнайшвидше перебазування до Львова легіону Українських січових стрільців, який перебував тоді в Чернівцях. Січові стрільці підтримали зусилля Української Національної Ради. 24 жовтня 1918 p. збори старшин Українських січових стрільців схвалили від'їзд до Львова, але водночас прийняли резолюцію, якою висловлювались за негайну злуку Львова і Києва.
31 жовтня 1918 p. Рада Міністрів Австрії теоретично визнала право українського народу на самостійність, але жадання Українсь-кої Національної Ради не було задоволене, бо ніхто з міністрів не погодився з демаркацією кордонів територій, що мали увійти до складу новоствореної держави.
Не гаяли часу й поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові було створено Польську ліквідаційну комісію, яка мала перейняти владу в усій Галичині від австрійських властей і оформити перехід краю до Польської держави. Комісія оголосила, що визнає владу тільки варшавського уряду, й видала наказ, щоб усі державні органи Галичини здійснювали свої функції від імені польської держави. На 1 листопада 1918 p. вона призначила офіційну передачу влади польським властям, обравши місцем свого постійного урядування Львів.
У Львові на цей час зосередилося багато військовослужбовців-поляків, які утворювали свої організації та формували військові загони з цивільного населення.
Баритися далі українцям було не можна. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 p. Військовий комітет вирішив виступити і взяти владу у Львові до своїх рук. До ранку були зайняті всі стратегічно важливі об'єкти міста — військові казарми, телеграф, пошта, буди-нок сейму, поліцейське управління, банки та ін.
Вранці 1 листопада у Львові з'явилися відозви Української Національної Ради до мешканців столиці і до українського населен-ня всієї Галичини, де, зокрема, відмічалось: "Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-Угорської монар-хії Українська держава... Найвищою властю Української держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Націо-нальна Рада обіймає власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української держави". Подібною за змістом була й відозва до українського народу. Крім того, вона інформувала про деякі заходи щодо збереження новостворсної державу. Так, усі вояки української національності мали підлягати тільки Українській На-ціональній Раді і наказам створених нею військових властей.
Формальна передача влади від австрійського намісника відбу-лася 1 листопада 1918
