Після проголошення Акта соборності Галицька держава отри-мала назву Західна область Української Народної Республіки. Про-те фактичної злуки не відбулось: організація влади ЗУНР не зміни-лася й обидві держави надсилали кожна свої окремі місії за кордон.

Згідно з розпорядженням Української Національної Ради від 1 листопада 1918 р. у всіх місцевостях старі органи влади і управління належало ліквідувати. Замість них слід було утворити нові, українські. Такими органами влади мали стати міські та повітові ком'ісари з дорадчими органами при них — національними радами.

Українська Національна Рада 16 листопада 1918 p. видали "Тимчасовий закон про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки". Значне місце в ньому посідали питання організації та компетенції місцевих органів влади.

Основним представником влади у повіті був повітовий комі-сар, якого призначав державний секретар внутрішніх справ. Він призначав у села і містечка громадських комісарів, якщо такі ще не були обрані населенням; де були обрані — затверджував кандидату-ри. Він мав право оголосити розпущеними місцеві громадські ради і призначити до них нові вибори.

В усіх повітах шляхом виборів слід було утворити повітові національні ради (що на практиці в більшості випадків вже було зроблено раніше), а у громадах та містах — громадські і міські ради. Вибори до них проводилися на засадах загального і рівного вибор-чого права.

До обов'язків повітових комісарів належало: 1) берегти інтере-си української державності та протидіяти будь-яким спробам завда-ти їй шкоду; 2) приймати присягу від службовців повітових служб і адміністрації; 3) приймати рішення з усіх питань, якщо колишні австрійські службовці відмовляються служити; 4) затверджувати розпорядження адміністративних повітових властей загального ха-рактеру; 5) давати дозвіл на носіння зброї цивільному населенню;

6) здійснювати нагляд за діловодством усіх державних інституцій і службових осіб у повіті.

У справах громадської безпеки повітовому комісару підпоряд-ковувалися повітові військові коменданти і коменданти жандарме-рії. У господарських справах повітові комісари повинні були співп-рацювати з повітовими харчовими комітетами.

Після проголошення ЗУНР у багатьох повітах і населених пунктах було ліквідовано колишню австрійську жандармерію. Замість неї місцеві комісари почали на добровільних засадах формувати, так звану, народну міліцію. Але така система не могла забезпечити надійної охорони порядку в усій державі. Тому 6 листопада 1918 p. Українська Національна Рада прийняла рішення про утворення корпусу української державної жандармерії. До нього набирали добровольців, в першу чергу з числа військовослужбовців. Держав-на жандармерія підпорядковувалась спочатку Державному секрета-рству військових справ, але з часом була відокремлена від військо-вої влади.

Незабаром в усіх повітах було утворено станиці державної жандармерії, які очолювали жандармські повітові коменданти. Во-ни повністю підпорядковувались повітовим комісарам, а по служ-бовій лінії — команді державної жандармерії, а остання — відділу громадської безпеки секретарства внутрішніх справ.

Система державної жандармерії, яка склалася на практиці, отримала законодавче закріплення в спеціальному законі Українсь-кої Національної Ради від 15 лютого 1919 p. Що стосується народ-ної міліції, яка утворилась в багатьох населених пунктах, то вона й надалі продовжувала діяти як орган самооборони.

За основу організації судової системи було взято попередню, австрійську. Усіх суддів, які не скомпрометували себе антинарод-ною, антиукраїнською діяльністю і які зобов'язувалися служити українському народу і українській державі та склали про це відпо-відну присягу, власті ЗУНР залишили на своїх місцях.

Незабаром Державний Секретаріат розгорнув активну діяль-ність щодо перебудови судової системи. В першу чергу на території ЗУНР було створено 12 судових округів і 130 судових повітів*.

В січні 1919 p. було проведено реорганізацію армії. У війську Української і Галицької армії у травні 1919 p. налічувалося понад 100 тис. чоловік.

З найважливіших законів ЗУНР цього періоду був закон від 15 лютого 1919 р. про українську мову в держав-них установах, але водночас він дозволяв національним меншинам користуватися своєю рідною мовою у взаємовідносинах з державни-ми властями. 8 квітня було схвалено закон про українське громадянс-тво, за яким особи інших національностей до 20 травня мали заяви-ти, чи хочуть вони стати громадянами Української держави. Якщо вони цього не зробили, то вважалися чужинцями і за бажанням могли виїхати з України. Кожен, хто заявив себе громадянином України, вважався за такого на усій території ЗУНР.

Було створено окрему комісію Української Національної Ради для опрацювання земельного закону, прийнятого на сесії 14—15 квітня 1919 p. Цей закон націоналізував поміщицькі, монастирські, єпархіальні, церковні землі, а також землі установ. З них мав бути створений земельний фонд ЗУНР, який розподілявся обласними, повітовими і громадськими комісіями за встановленими державою цінами. Ліси мали перейти під оруду держави, а наділення землею мало бути вирішене майбутнім Сеймом. Самовільне захоплення землі каралося.

Західноукраїнська Наро-дна Республіка не поспішала остаточно об'єднатися з Наддніпрян-ською Україною, і на те були поважні причини. У січні 1919 p. обидві республіки послали спільну делегацію на мирну конферен-цію до Парижа, де обстановка у чотирьох частинах України розгля-далася окремо. Найкращим було становище Галичини, бо з розпа-дом Австрії всі народи, що входили до її складу, дістали право на розбудову власного життя у власній державі.

На практиці сталося інакше. Уряд ЗУНР негайно, в листопаді

1918 повідомив президента Вільсона про своє оформлення і просив захисту проти намагань Польщі анексувати Галичину. Польський