р. вчителем середньої школи №4 міста Львова Шихом Мирославом Степановичем на території іншої садиби північно-східного передмістя у культурному шарі, датованому також 1110-1137. Грамота є листом, очевидно, висланим з когось іншого давньоруського міста (припускають, що це Перемишль). Житель Звенигорода. В ній іде мова повернення вдовою чоловікового боргу. Вона наказує якомусь Негиничові про записану в судових справах суму і погрожує, що в разі відмови приїде в Звенигород з князівським слугою, який примусить Негинича повернути борг та ще й оплатити додаткові кошти, пов’язані, мабуть, із поїздкою та оплатою княжого “отрока”.
Звенигородська грамота №2 дає нам також інформацію про юридичні взаємини жителів Південно-Західної Русі: кредит у торговельних відносинах за умови запису в борг в судових актах був санкціонованим авторитетом князівської влади і князь бра на себе обов’язок захисту прав кредитора. В разі скарги останнього на неоплатного боржника, підтверджений записом у судових документах (князівський суд, таким чином виконував також функції нотаріальної контори, в якій записи вела призначена князем людина, у даному разі - священник), князь посилав свого слугу, уповноваженого допомогти кредиторові одержати іменем князя борг. Зрозуміло, що й запис у судових документах, і відрядження “отрока”, і сам процес одержання таким способом боргу оплачувався додатково, отже, Говенова погрожує Негиничу, що цей спосіб повернення боргу обійдеться йому значно дорожче.
Звенигородську грамоту №3 знайдено 1989 р. на площі споруди №23 “а” в межах північно-східного передмістя. Ця споруда також належала до середнього будівельного горизонту, датованого роками 1110-1137. грамота №3 є ще необробленим шматком березової кори видовженої форми з нерівними краями, завширшки 1,5-3,8 см та завдовжки 22,7 см. Автор грамоти, очевидно, власник споруди Іван, лише випробовував якість цієї смужки берести. На внутрішньому її боці він написав літеру “а” та зробив мініатюрний рисунок погруддя людини 1,5 см. Завширшки. Постать зображена у профіль уліво в циліндричному головному уборі, ніби з якоюсь китицею зверху біля переднього краю головного убору. На рисунку зазначено око, брову, довгий ніс, борідку та вухо. Важко відповісти на запитання: що це – схематичний автопортрет чи жартівлива карикатура? Описана грамота не дає нових даних про листування жителів Південно-Західної Русі.
Звертають увагу на себе й різна транскрипція літер “ч” і “ц”, що в новгородських грамотах передаються одним знаком “ц”, ще й часто поверненим у зворотний бік. Вжита Говеновою форма слова “прийду” – “приедю” донині широко вживається в різних регіонах України (“придю”, “прийдю”, “прислю”, “принесю” і т.д.) – на Середньому (Ровенському) Поліссі, Буковині, частково на східному Поділлі й Середній Наддніпрянщині. Мабуть, південного походження є й не зовсім зрозуміле слово “пришь”, якому також відсутні паралелі в текстах новгородських берестяних грамот.
Таким чином, розкривається картина більш складна, ніж традиційне уявлення про спільну для українців, росіян, білорусів давньоруську мову.
Цікавою для лінгвістів є грамота “карельською мовою” (Т292 новгородська берестяна грамота), де була зафіксована язичницька молитва каральською мовою. З одного боку ці підтвердило, що пережитки язичництва в Новгороді були досить стійкими ХІІІ-XIV ст. З іншого боку цій грамоті зраділи каральські лінгвісти. Адже вона на шістсот років старша за всі відомі на сьогоднішній час тексти, написані карельською.
Можливо, збільшення кількості знайдених грамот на бересті, дозволить розширити діапазон досліджень.