Повернути Києву та академії блиск і славу часів Мазепи не міг уже ніхто. Але за Данила Апостола та митрополита Рафаїла Заборовського академія почала знову поволі підноситися зі стану занепаду. Гетьман затвердив за нею всі маєтки, які залишалися в її володінні. Митрополит з власних коштів підтримував академію та її професорів, посилав збіднілих учнів до кордонних університетів.

Нову добу піднесення академія пережила за часів царювання Єлисавети та гетьманування Кирила Розумовського. Про стан її свідчать імена професорів 1740-их років: Юрій Кониський, Сильвестер Ласкоронський, Юрій Щербацький, Давид Нищинський, Манасія Максимович та інші, що “зробили б честь кожному західноєвропейському університетові” – пише О.Оглобин. Викладачі академії плідно працювали у галузі лінгвістики. Розвиток вітчизняної та європейської теореритично-практичної лінгвістики характеризує тісний зв’язок з потребами шкільної освіти. Є.Славинський уклав найбільший староукраїнський словник “Лексикон латинський”, дав перекладачам і студентам не тільки словник двох мов – латинської й церковнослов’янської, а також наочно продемонстрував лексичні можливостй слав’янської системи. Я.Блоницький створив короткий курс грецької граматики.

Навчання в Київській Академії було побудоване за зразком єзуїтських польськиз колегіій. Було в ній 7-8 класів, які поділялися на три цикли: нижчий – граматичний (інфіма, граматика та синтакса), середній – реторичний (піїтика та риторика) і вищий – філософський (діалектика, логіка та теологія). Остання кляса була розрахована на чотири роки. У викладанні панувала латинська мова, але крім того вивчали грецьку та слов’янську мови. За методикою навчання академія була схоластичною школою, як схоластичними були всі школи Західної Європи того часу. Але освітній процес в Україні надзвичайно ускладнювався мовною політикою, яку здійснювали уряди Польщі і Росії. Мовна політика становить частину національної політики, спрямованої на розвиток певної мови або на обмеження її прав та можливостей вільного функціонування. У 1721 році з’явився царський указ, яким заборонялося Києво-Печерській і Чернігівській друкарням видавати всі інші книжки, крім церковних, але і їх пристосовували до російських норм. Аналогічні укази видано у 1727 і 1728 роках, а з 1735 року наказано вилучити з церков усі українські друки й замінити їх на московські. У 1720 році заборонено книгодрукування українською мовою у Києво-Могилянській Академії. З другої полвини ХУІІІ ст. академія і всі інші школи в Україні поступово перейшли на російську мову.

Було чимало спроб заснувати в Україні університети: Мазепа планував закласти університет в Батурині і перетворити на університет Київську Академію. 1766 року Рум’янцев проектував створити університети в Києві та Чернігові. В наказ депутатам до Комісії для складання нових законів в 1767 році українська шляхта вимагала заснувати університети в Києві, Ботурині, Чернігові, Новоград-Сіверському, Сумах. Проте всі ці заходи були марні: російський уряд не дозволяв Україні мати свої унівеситети.

Про високий культурний рівень української еліти – старшини, вищого духовенства та міщанства – свідчить велика кількість бібліотек в Україні. Крім бібліотек Києво-Печерської Лаври й інших монастирів, а також бібліотеки Київської Академії, існувало багато приватних: Мазепа мав у Батурині велику та цінну бібліотеку. Мали їх Лазар Баранович, Йоаникій Галятовський, Дмитро Туптало, Теофан Прокопович, Стефан Яворський, Кирило Розумовський та інші. Видно, що власники бібліотек виписували книжки з-за кордону, передплачували часописи, що виходили різними мовами. Поруч з новими виданнями різних авторів вони збирали давні рукописи, хроніки.

На тлі широкої й грунтової освіти, яку дістала українська інтелігенція ХУІІ та ХУІІІ ст., виділяються вчені з різних галузей знання.

ІСТОРІЯ. Найбільший інтерес серед учених України являють дослідники історії України. В другій половині ХУІІІ ст. виступають автори, які захоплюються історією своєї батьківщини. Бурхлива доба ХУІІ-ХУІІІ ст. з церковною боротьбою викликала інтерес до історії України, намагання опертися в боротьбі за минуле. Вона залишила цінні твори Стефана Зизанія, Христофора Філалета, Іпатія Потія, Захарія Копистенського, Касіяна Саковича, Мелетія Смотрицького.

Хмельниччина і нова Українська держава дали новий поштовх для історичних дослідів. Історичні праці виходять з рамок літописного оповідання й набирають форм прагматичної історії. З’являються – “Хроніка” Теодосія Сафоновича (1762), “Синопис”, який приписують Інокентієві Гізелеві (1674), “Літописець” – Леонтія Боболинського (1699). З цих творів найбільше значення має “Синопис”, стислий підручник історії України, який витримав кілька десятків видань. Усі ці праці спиралися переважно на польські хроніки, але цінними в них було те, що вони встановлювали тяжіння історії України від Княжої доби.

1730-і роки – складено “Краткое описание Малороссии”; 1751 році Г.Показ написав “Описание о Малой России”; в 1765 році П.Симоновський – “Краткое описание о козацком малороссийском народе” та інше. Великою заслугою цих істориків України є те, що вони твердо поставили питання про єдність українського народу від Княжої доби до ХУІІІ ст.

Велике значення для розуміння ідеології, характеру культури, прагнень української еліти ХУІІІ ст. мають мемуари та щоденники. З тих, що збереглися до наших часів, видатним є написаний французькою мовою “Дневник” Петра Апостола (1725-1727 рр.), сина гетьмана Данила Апостола. Величезний “Дневник” (1735-1740 рр.) залишив генеральний підскарбій Яків Маркович. Він докладно, день за днем, записував усе, що діялося біля нього. Дуже важливим джерелом історії України є “Дневник” генерального хорунжого М.Ханенка, який був блискучим дипломатом і палким українським патріотом.

ПРИРОДНИЧІ ТА МАТЕМАТИЧНІ НАУКИ. Вони в Україні були менше розвинені, але зацікавлення ними ніколи не зникало. В приватних бібліотеках часто знаходилися книжки із зоології, ботаніки, метеорології, математики. При дворі Розумовського проживали доктори – француз