ФІЛОСОФІЯ. В першій половині ХУІІІ ст. в Києво-Могилянській Колегії панувала філософія Арістотеля, на якій базували такі дисципліни як логіка, діалектика, фізика, метафізика, етика. У ХУІІ-ХУІІІ ст. в Україні ширилися твори античних та середньовічних філософів.

Найяскравішим представником філософії в Україні був Григорій Сковорода (1722-1794), вилатний учений та мислитель. Син реєстрового козака Полтавського полку, він вчився в Києво-Могилянській Академії, потім в університетах Мюнхена, Відня, Бреслави.

Сковорода вважав, що світ складається з двох чинників: матеріалістичного – безвартісного і вищого – духовного, цінного.

У 1564 році зустрілися два народи, дві держави, які не мали по суті нічого спільного. Україна, не зважаючи на польський гніт, зберігала старі культурні зв’язки з Західною Європою, які почалися ще за Княжої доби. За Литовсько-Польської доби вона відчувала вплив європейської культури в галузі права, науки, мистецтва, релігії. Україна мала свої видатні наукові осередки, як Острозька академія, Львівська братська школа, Київський гурток Єлисея Плетецького, Києво-Могилянська колегія, гурток Петра Могили.

Вже за царя Олексія виявилися на Московщині культурні впливи України в мистетцтві, літературі; зародився театр тощо. Ще більші були ці впливи за Олексієвого сина Федора, вихованця Симеона Потоцького. Українські впливи стали загальною “модою” при царському дворі.

Українська церква починає сильно впливати на московську, хоч весь час в Москві залишалося недовір’я до українського православ’я, в якому московські фахівці знаходили католицький вплив. Не зважаючи на це, в Московщині будували церкви в українському стилі, ширилося уукраїнське бароко, українські співи, що їх привозили з собою українські співаки. В Москві працювали українські маляри; за Олексія українці розписували вМоскві церкви. Боярин Ртищев заснував у Москві школу, до якої запросив учителів з Києва. З України приходили на Московщину книжки – “Требник” та “Лифос” Петра Могили, твори Кирила Транквіліона, Йоаникія Голятовського, Інокентія Гізеля, Мелетія Смотрицького тощо. Видатний учений, митрополит Ростовський, Дмитро Туптало написав “Руно орошенное”, що витримало 8 видань. До Москви виписували з України шевців, кравців, садівників, городників тощо. Переїздили тудми з України друкарі, архітектори, гравери, а головним чиним – учені, письменники, педагоги, ченці. Український вплив панував і в московських школах. По заснуванні в 1721 тоці нових шкіл у Росії на вчителів до них призначали українців. Для новозаснованих слов’яно-латинських шкіл Синод наказав вирядити з Києва вчителів, мовляв, у Києво-Печерському монастирі мешкають мужі, здатні до вивчення філософії, риторики та політики. Українські вчителі приносили свої методи навчання, українську вимову, яка панувала в Москві у ХУІІІ ст. Письменник Сумароков скаржився, що українці педагоги зіпсували російську мову. Студентів, що закінчили Києво-Могилянську Академію, запрошували до Петербурга для навчання катехизису та виголошення проповідей.

Українські письменники познайомили Росію з силабйчною поезією та тонічним розміром, відкриття якого росіяни приписують російському поетові Тредьяковському. Українці принесли до Москви драматичну літературу.

Багато українців працювало перекладачами в різних установах Росії, бо серед них було багато знавців грецької, латинської, німецької, французької, польської та інших мов. Українці служили в російських закордонних посольствах. Коли Єлисавета вирішила передавати Острозьку Біблію, вона запросила українців – професорів Варлаама Лещинського та Гедеона Сломинського, - щоб виправили в ній мову.

Але не зважаючи на вплив української культури на московську, все-таки Україна поступово птрачає як культурну так і політичну незалежність. І почалося це з середини ХУІІІ ст., коли Україна потрапляє в орбіту Москви, і тоді починається вперта боротьба між Україною та Москвою. Боротьбу веде Москва різними засобами, різною зброєю на всіх ділянках політичного та культурного життя, але має завжди ту саму мету: підкорити Україну, позбавити її властивих їй прикмет, звичаїв, законів.

Поступово, рік за роком, обмежувалась суверенність України, а далі й автономія, фактична автокефалія Української церкви. Митрополія Київська врешті була перетворена на єпархію, підвладну Російському Синодові. Але не зважаючи на це “Малоросія” зберігала ідею незалежності, яка не згасала в найтяжчі часи.

Одночасно Україна втрачала свої інтелектуальні сили, які під примусом або шукаючи сприятливих умов для праці переходили до Росії. Трагізм цього переходу на службу “чужим вівтарям” був у тому, що українці втрачали своє національне ім’я й збільшували коло представників російської культури, яка протягом двох століть в той або інший спосіб поглинала культури завойлваних, асимільованих, підкорених народів. Серед асимільованих Росією культур перше місце належить українській.

Щороку цей процес русифіквції поглиблювався. Український патріот Дмитро Туптало став визнаним Російською Церквою “русским” святим; українець В.Капніст став “русским” поетом; українці – Березовський, Бортнянський та Ведель – стали творцями “русской” музики і так далі.

Виходили з Київської академії й письменники іншого гатунку. Це були не священники, не викладачі, а студенти, що згодом ставали козацькими хорунжими та писарями. На противагу богословським праблемам, барвистим панегірикам, ученим диспутам, якими захоплювалися їхнї вчителі, ці письменники цікавилися історією рідної землі й писали так звані козацькі літописи. Автором найцікавішого з них був писар Самійло Величко. У передмові до своєї праці він запитує: “Ежели может что быти любопытствующему нраву человеческому, ласкавий читательнику, так угодное и приятное, яко чтение книжное и ведение прежде бывших деяний и поведений людских?” потім Величко пояснює, як роки спустошення України збудили вньому інтерес до минулого своєї землі. Одна з головних тем “Літопису” Самійла Величка – гетьмансько-старшинські усобиці. Глибоко сумує автор також із приводу жахливих руїн міст і сіл – наслідку набігів татар