та інших зовнішніх ворогів. Гине Україна, треба рятувати – такий провідний мотив літопису. Та лихоліття мине, коли всі дбатимуть про загалбнонародні інтереси. Мова літопису образна, багата на лексику і фразеологію, прикрашена різноманітними стилістичними фігурами. Розповідь літописця часто переривається діалогами, монологами драматичного характеру, уривками з листів, пейзажними картинами. Гумору й сатири автор теж не цурався. Стиль літопису піднесений, героїко-патріотичний, що нагадує нам “Слово про похід Ігорів”. Іван Франко писав, що “з літературного боку се явище дуже цінне”.
Інший зразок цього літературного жанру створив Григорій Грабянка. Він називався “”Дії запеклої і од початку поляків кривавої небувалої брані Богдана Хмельницького, гетьмана запорозького з поляками” і мав на меті показати, що “українці є рівні з іншими”. Аналізуючи недавнє минуле, як Величко, так і Грабянка рішуче підтримують претензії старшини на соціально-економічне та політичне панування в Україні.
У “Літопису Самовидця” після короткого вступу про події 1648 року докладно описано епоху 1648-1702 рр. кінцева частина літопису – стислий огляд історії України за 1703-1784 рр.
“Літопис Самовидця” в запису під 1663 роком описує Чорну раду в Ніжині, докладно розповідає про два ворожі табори – Самка та Брюховецького і про жорстоку розправу останнього над своїм суперником та його прихильниками. Читаємо в літопису “Раду назначено на 17 червня. І щоб іти на раду пішо, та ще й без зброї. Як вдарено в бубни, Брюховецький привів своїх пішо, а Самко – і всі його козаки – на конях і при зброї, і гармат було в них не мало… Крик стався з обох сторін, одні кричать “Брюховецького гетьманом!”, а інші “Самка гетьманом!” – і на стіл обох саджають. А далі межи собою стали битися…”
Скасування Гетьманщини також знайшло відгук в літературі. Зокрема, у 1762 році Семен Дідович написав довгу полемічну поему під назвою “Розмова Великоросії з Малоросією”, в якій боронив право України на автономію. У тому ж струмені писав свої праці Григорій Полетика. Яскраве уявлення про психологію козацької верхівки давали щоденники та записки Миколи Ханенка, Якова Марковича та Пилипа Орлика.
Козацькі літописи стали основою до написання низки літературних художніх творів. Наприклад, “Літопис Самовидця” спричинився до написання роману-хроніки Пантелеймона Куліша “Чорна рада”.
Література.
У творах письменників ХУІІІ ст. червоною ниткою проходить ідея незалежності України, туга за втраченою вольністю! У 60-их роках ХУІІІ ст. з’являється “Історія Русів” невідомого автора, яка утверджувала ідею самостійності українського народу, стала могутнім поштовхом національно-духовного відродження.
У давнину вважали: якщо ти освідчена людина – повинен уміти вправно складати вірші з будь-якого приводу. Саме тому в братських школах та колегіумах піїтика (теорія і практика віршування) була чи не найважливішим предметом. Учителі піїтики та їхні учні й були найпершими складачами віршів. Вони писали вірші з приводу Різдва, Великодня та інших релігійних свят, на честь приїзду в школу якоїсь високопоставленої особи (похвальні вірші).
Стефан Яворський, ректор Київської академії, який у 1721 році зайняв найвищу в російській церкві посаду, славився своїми елегантними віршами, писаними українською, польською та латинською мовами. Перебуваючи в Росії він написав “Камінь віри” – красномовний виступ проти протестанства.
У віршованій літературі ХУІІІ ст. трапляються і твори соціальної тематики. Їх автори засуджують закріпачення селян, вказують на винуватців (польську шляхту й Катерину ІІ), висловлюють сподівання на те, що правда переможе, а гнобителі згинуть. поПулярними в той час були сатиричні твори “Вірш про попа Негребецького”, “Плач Лаврських монахів” тощо. Більшість сатиричних творів анонімні, бо їхні автори боялися переслідувань. На грунті сатири релігійних бурлескних віршів ХУІІІ ст. виникає сатирична віршована література, спрямована проти сваволі феодалів, користолюбства духовенства, хабарництва судових чиновників та інших неподобств.
Характерні для тієї доби вірші емблематичні та панегіричні, а також вірші, в яких автори виявляли високу техніку версифікації. Це вірші різних примхливих форм: у вигляді хреста, вази, яйця, півмісяця; акростихи – вірші, які можна читати з початку та з кінця; вірші, в рядках яких деякі літери підкреслено і з яких можна прочитати слово чи ім’я. Було багато епіграм на два, чотири рядки. Серед авторів перші місця належали: І.Величківському, авторові емлематичних збірок “Млеко”, “Зегер” та збірки епіграм; ієромонахові Климентієві Зинов’єву, який залишив рукописну збірку творів, що вміщує близько 400 віршів. Вершина давньої української літератури – творчість Г.Сковородии. у нього було палке прагнення бачити в Україні людей “із світлим розумом і гарячим серцем”. У поезії “Про свободу” Сковорода прославляє борців за волю (Б.Хмельницького).
Улюбленим видом літератури першої половини ХУІІІ ст. була драма. Зародилася вона в Україні під впливом польських шкіл на початку ХУІІ ст. Українська драма була зв’язана з Київською колегією: професори писали п’єси, а “спудеї” виступали, як дійові особи. Здебільшого драми були приурочні до Різдвяних та Великодних свят. Друга група – драми моралістичного характеру. Це п’єси, в яких часто виступають реальні постаті: Лазря, блудного сина тощо. Третя група – найцікавіші, це історичні драми: “Володдимир” Феофана Прокоповича, “Милість Божа” невідомого автора. У першій п’єсі описано життя і діяльність князя Володимира, в другій прославлено Б.Хаельницького. Соціальні мотиви (загарбання старшиною козацьких та селянських земель, насильство чиновників) звучать у драмі Георгія Кониського “Воскресіння мертвих”.
В антрактах драми давали інтермедії – побутові гумористичні сценки, котрі йшли, як окремі невеличкі вистави. Сюжетна основа інтермедії, звичайно, фольклорна (народні жарти, анекдоти, прислів’я, побутові подробиці) і виконували їх українською мовою, близькою до народної. Драми
