Збереглися прізвища двох рядових опришків та їх ватажка — славного Василя Баюрака. Так, 25 червня 1740 року перед суд «був поставлений (опришок) на ім'я Василь, син мельника з села Шешори», а 26 жовтня «був ставлений свіжо привезений з купи Довбуша» Федір Палійчук. Очевидно, вони були покарані буками, а пізніше засуджені до багаторічного ув'язнення. Страшно було покарано Василя Баюрака, який протягом дев'яти років (1745-1754) очо-лював після смерті О.Довбуша антифеодальний опришківський рух. 20 квітня 1754 року у ратуші розпочався суд над ватажком опришків, а через чотири дні його було піддано вишуканим тортурам. Незважаючи на катування, він «на дальші запитання нічого не відповідав». 25 квітня 1754 року суд виніс такий страшний вирок: «Повинен бути катом випроваджений на площу смерті, який має відрубати йому обидві руки сокирою по лікті. Після їх відрубання має бути відрубана голова. Врешті, з метою здержання інших від такого життя - четвертувати. Окремі частини тіла повинні бути розвішані на шибениці в полі, при шляху, а пізніше мають бути закопані у землю. Тільки голова повинна довше висіти». Здавалося б, що така страшна кара залякає Василя Баюрака, і він зломиться перед смертю. Як свідчить польський поет Ф.Карпінський, так не сталося. «Перша страта злочинця, яку я тоді бачив у Станиславові, — писав він у своїх «Спогадах», — справила на мене велике враження. Це був розбійник на прізвище Баюрак, який ідучи на площу смерті казав собі дати сопілку, тобто улюблену гуцульську дудку, на якій вигравав сумні гірські думи... Пізніше розповідав мені батько, що після загибелі (...) розбійника Добущука, той Баюрак, один з дванадцяти його молодців, був обраний ватажком розбійницької ватаги...» Ці спогади Ф.Карпінського наочно засвідчують героїзм опришків та їх глибоку любов до рідної Верховини. А одночасно не можна погодитися із згаданим істориком А.Шарловським в тому, що нібито «станиславівський карний суд відзначався надзвичайною вирозумілістю і гуманністю, гідною похвали».

, 24 серпня 1992 р. в урочистій обстановці була відкрита меморіальна до-шка з таким текстом: «На цій площі 25 квітня 1754 р. був страчений керівник опришківського руху на Прикарпатті в 1745-1754 роках соратник Олекси Довбуша, народний герой Василь Баюрак».

У 1802 році, коли місто Станиславів було продане з молотка, ратуша втрачає своє призначення і значення. Австрійська влада передала її у розпорядження армії, яка перетворила її у склади для армійськгого обмундирування, а одночасно у міську тюрьму. У 1825 році буря знесла вершок вежі ратуші, що стало приводом для ремонту і реставрації ратуші. Після нового ремонту у 1837 році поволі ратуша набувас реирезентяиійного характеру. У залі засідань появляються написи, що передають окремі факти з історії на-шого міста.

\ .28 вересня 1868 року під час страшної пожежі Отаниславова майже повністю згоріла ратуша і всі будинки на ринку. Через два роки за проектом професора Покутинського розпочалася відбудова ратуші, що, як видно з тогочасних відкриток, набула дещо іншого вигляду. 6 липня 1870 року в урочистій об-становці було закладено фундамент нової ратуші, в який було замуровано пергамент з виписаною на ньому історією міста та різні монети. У 1867-1884 роках у ратуші знаходилася ощадкаса!

Перша світова війна знову не пощадила ратуші, яку обстрілювали ворожі армії як обсерваційний пункт. Після загарбання Західної України Польською державою ще деякий час ратуша лежала у руїнах. Під керівництвом інженера Треля у 1928 році розпочалася (уже- втрете!) відбудова ратуші, що фактично тривала до вересня 1939 року, але так і не була закінчена. Вежа ратуші завершувалася своєрідним ковпаком, що нагадував військовий шолом, а у її крилах першого поверху розмістилися різні торговці крамниці і дешеві реставрації-ресторани. Все було оштукатурено у жовтий колір. На всі у чотирьох кутах четвертого поверха були встановлені бронзові орли-(їх у 1957 році було, замінено якимись ближче неозначеними прикрасами).

Ще раз нависла, загроза знищення ратуші під час фашистської окупації. Відчуваючи наближення кінця свого панування, гітлерівці задумали підірвати ратушу, але це їм не вдалося, бо стіни ратуші складалися із залізобетонного моноліту. Було дуже пошкоджене південно-західне крило та будинки на ринку.

У 1957-1958 роках був проведений капітальний ремонт ратуші, після закінчення якого сюди було переведено обласний краєзнавчий .музей, що став одним із визначних культурних закладів Івано-Франківщини,. виховав цілий ряд відомих науковців-краєзнавців. Так, у 1990 році П.Арсеничу за плідну фольклорно-етнографічну діяльність була присуджена Республіканська премія імені 11. П.Чубинського, а директор музею М.І.Ианьків захистив кандидатську дисертацію з етнографії Покуття.

Ратуша завжди стояла серед квадратної площі, що звичайно звалася ринком, бо тут традиційно відбувалися базари. Кожна сторона ринку була щільно за-будована будинками, що, як правило, це могли бути вищими двох, а пізніше трьох поверхів, і не ширшими трьох-чотирьох вікон. Цього