Передумови виникнення Київської Русі

оява феномена Давньоруської держави у ІХ ст. на теренах Східної Європи – результат взаємодії різноманітних факторів і чинників у всіх сферах не тільки тогочасного суспільного життя, а й сивої давнини.

Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен – дулібів, бужан, волинян. З розпадом родоплемінного ладу і появою класів у VІІ – ІХ с. набирає силу процес об'єднання племен та їх союзів. Саме на цьому грунті і виникають державні утворення – племенні княжіння та їх федерації.

Державотворчому процесу активно сприяли і зовнішні фактори: підштовхуюча і активізуюча політичне життя східнослов’янського суспільства роль “варязького елемента”; постійна загроза з боку Хозарського каганату.

Етапи пройшла у своєму розвитку Давньоруська держава

еріод Київської Русі – один із доленосних в історії України, адже саме в цей час відбулись кардинальні зміни у суспільному житті східних слов'ян (становлення власної давньоруської державності, остаточне хрещення, двохсотрічне монголо-татарське іго та ін.), які на багато сторіч визначили динаміку та напрям розвитку українських земель.

Історію Київської Русі умовно можна поділити на три етапи:

І етап. Виникнення і становлення Давньоруської держави (перша половина ІХ – кінець Х ст.). Зародження державності. Перші спроби християнізації. Боротьба київських князів із місцевою родоплемінною верхівкою за консолідацію держави. Суттєве розширення кордонів держави. Встановлення контролю над шляхом “із варяг у греки”. Формування феодальних виробничих відносин.

ІІ етап. Піднесення і розквіт Київської Русі (кінець Х – середина ХІ ст.). Завершення процесу об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва. Зміцнення державності під впливом державних реформ (воєнної, адміністративної, релігійної). Поява кодифікованого права (“Руська правда”).

ІІІ етап. Політична роздрібненість Київської Русі (кінець ХІ – середина ХІІІ ст.). Напади кочівників. Міжусобні війни. Посилення відцентрових тенденцій. Ослаблення держави.

У 1249 р. монголо-татари штурмом оволоділи Києвом, що засвідчило остаточний розпад Київської Русі.

Вплив християнства на подальший розвиток Київської Русі

апровадження християнства на Русі безумовно було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства в подальшому спричинила і цілий ряд негативних процесів і тенденцій.

Динамічні та драматичні події, пов'язані з запровадженням нової релігії, що відбувались протягом трьох років (988, 989, 990) волею літописця спресовані в один – 988 р. В цілому ж християнізація Русі тривала декілька століть.

Як же вплинуло прийняття християнства на подальший розвиток Київської Русі?

Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу і формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян. Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, фактично освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему, адже існування християнської небесної ієрархії було ніби віддзеркаленням ієрархії феодального суспільства. Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.

Православ’я стало надійним грунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни.

Під впливом християнства відбулась докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави. Характерною рисою язичницького світогляду було обожнення природи. язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, звільнивши людину від цього страху. Поступово відбувається зміна акценту у релігійній вірі: він переноситься із зовнішнього світу на внутрішній світ людини, яка отримує повну свободу вибору та поведінки, справедлива розплата за які чекає у потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинуло на звичаї та мораль ранньофеодального суспільства: певною мірою пом’якшились стосунки між людьми, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.

Нова віра надала імпульсу розвиткові писемності, літературі, архітектурі та мистецтва.

Разом з тим прийняття християнство візантійського зразка стимулювало появу цілого ряду негативних тенденцій та процесів.

Православна церква не стала гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавності владі. Саме візантійська модель християнства дала змогу руським самодержавцям підім’яти під себе духовну владу.

Прилучення до багатств світової культури мало обмежений характер. На противагу країнам Західної Європи, а також слов’янським державам – Польщі та Чехії, - де утвердився західний католицький варіант християнства і мовою богослужіння та церковної літератури була латина, на Русі церковна служба правилась слов’янською мовою. Безумовно, це сприяло швидкому поширенню нової релігії серед слов’янського населення, разом з тим помітно звужувало русло культурного потоку, адже прилучення до світової культури йшло головним чином через слов'номовну літературу з Болгарії, Сербії та частково через грецькі книги, що перекладалися на Русі. Фактичне усунення на тривалий час з поля зору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво заважало процесам накопичення знань та обміну інформацією, тим самим сприяючи наростанню певної культурної замкненості країни.

Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. З моменту прийняття Руссю християнства до падіння Візантії у ХV ст. Під натиском турків ця імперія фактично не виходила із стану перманентної кризи. Криза політична рано чи пізно викликає кризу духовну. Поширені в ХІІІ – ХV ст. настрої бродіння, вплив містицизму, проповідь аскетизму, відчуженості від життя були симптомами кризи візантійської духовної еліти, що не зуміла піти далі засвоєння античної спадщини, осмислити сучасні їй суспільні процеси і тому залишилась відірваною від загальної течії світової суспільною думки. Потенціал візантійського цивілізуючого впливу поступово згасав, продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідками цього стали занепад шкільної та гальмування універсальної освіти, обмеження духовної свободи, а