Книга „Народ збурений” Анатолія Русначенка. Ця книга відображає один із найдраматичніших періодів боротьби українців, проти поневолення, окупації, за незалежну, самостійну і демократичну Україну, в роки Другої світової війни і після неї - від кінця 1930-х і до середини 1950-х. Національно-визвольний рух в Україні тут порівнюється автором з національними рухами опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії. Видано книгу університетським видавництвом „Пульсари”. Київ, 2002р.

РОЗДІЛ 1. Польсько - українські відносини у міжвоєнний період на західноукраїнських землях.

Західноукраїнські етнічні землі потрапили під владу Польщі в ХІІІ – ХІV столітті. З того часу почалася колонізація українських земель поляками.

Польсько-українські відносини загострилися в кінці ХІХ – ХХ ст. коли обидва

народи вели боротьбу за власну державність і хотіли перетворити землі Західної України, відповідно, на польський чи український „П’ємонт”.

Якщо замислитися над першопричиною польсько - українського конфлікту у ХХ столітті, довго шукати не доведеться. Першопричиною було прагнення польської політичної еліти відродити Польщу Ягеллонів, тобто Річ Посполиту – ту державу, яка загинула у ХVІІІ столітті. [1]

Після розпаду Австро-Угорської імперії відродилася польська держава – ІІ Річ Посполита, а на Західно - українських землях 13 листопада 1918р. було проголошено ЗУНР, яка включала Східну Галичину і намагалася підпорядковувати собі Північну Буковину і Закарпаття. Польські політичні сили не погоджувалися визнати української державності, що стало однією з основних причин початку Польсько – української війни 1918 – 1919 рр. яку українці, на жаль, програли. Військова підтримка Франції допомогла Ю. Пілсудському розгромити і окупувати Західноукраїнську Народну Республіку. [2]

Західноукраїнські землі перейшли до Польщі в результаті програних національно – визвольних змагань 1917 – 1921 рр., системи договорів між Польщею і Радянською Росією (Ризький договір 1921 р.) та Версальської системи договорів. Ще в 1919 р. держави Антанти вирішили передати Польщі мандат на управління Східною Галичиною на 25 років. 15 березня 1923 р. остаточно рада Амбасадорів постановила визнати східним кордоном Польщі землі згідно з цим Ризьким договором.[3]

Найкраще передає напружені стосунки, що існували в Східній Галичині між українською більшістю й новою польською адміністрацією протягом періоду 1919 – 1923 рр., вираз „взаємне невизнання”.[4]

Разом зі Східною Галичиною у складі польської держави опинились Волинь (1921 р.), Холмщина і Підляшшя. Загалом ця територія ( поляки називали її Малопольща Східня) обіймала 126 тис. км. кв., де 7 млн. Чоловік більше 5 млн. були українцями. Українці (за різними даними) становили від 14 – 16 % населення всієї польської держави, творячи вній другу, вслід за поляками, національну спільноту.[5]

Найбільше українців було у Станіславському воєводстві – 68,9% (поляків – 22,4%), далі - у Волинському – 68,4% (16,6% - поляки), у Тернопільському воєводстві українці становили 45,5%, у Львівському – 36,1%. [6]

Близько 20% українців проживало у Холмському і Томасівському повітах, у Люблінському, Горлиць кому і Краківському воєводствах. 8% усього населення на Волині та Східній Галичині становили євреї, поляки ж - не більше 30%. Останні разом з євреями проживали в містах – так склалося з часів панування на цих теренах Польщі й витіснення з міст українців. За даними українського автора, на 1939 р. українці становили 25,8% населення міст, поляки – 39,1%, а євреї – 34%. Українці становили більшість в малих та середніх містах, хоча чисельно українське населення у великих містах зростало швидше, ніж у малих і середніх містах. Територіально ці землі входили до складу 4 воєводств у Галичині: Краківського, Львівського, Станіславського та Тернопільського (1920 р.). Ще три східних воєводства утворилися з 1921 р.: Волинське (Луцьк), Поліське (Брест), Новогородське. Треба зауважити, що ті воєводства творилися так, що їхні кордони були відсунуті якомога далі на захід, і там тоді могла виявитись переважаюча польська більшість або було достатньо поляків на противагу українцям.[7]

На тих завойованих землях польська влада повела себе як переможець. Тому політика урядів націонал – демократів і піл судчиків, відрізняючись у способах, мала на меті одне й те ж: колонізувати землі Західної України (та й Західної Білорусі) чи то шляхом прямої асиміляції – за першого, чи шляхом „державної асиміляції”.[8]

Геополітичне становище Польщі між Радянським союзом і Німеччиною було небезпечним. Керівники її боялися, що Німеччина захоче повернути собі передані Польщі у 1918 році 44 тис. кв. км. території, на якій проживало майже 3 млн. осіб. Так само вони боялися, що Радянський Союз висуне претензії на Західну Україну й Західну Білорусію. Намагаючись у такій ситуації консолідувати багатонаціональне населення країни, польські уряди проводили політику наступальної полонізації українців та білорусів. Така політика обурювала українців. У 1929 році виникла Організація українських націоналістів, яка повела проти польської адміністрації війну не на життя, а на смерть.[9]

Курс польської політики в українському питанні в першій половині 30-х років не змінився. Помітні були спроби властей розколоти український політичний табір. У зв'язку з цим уряд всіляко підтримував галицьких москвофілів. Це був намір правлячих кіл денаціоналізувати українців, які були викладені у трьох взаємозв'язаних програмах. Одна з них була спрямована на посилення гуцульського, бойківського, лемківського регіоналізму. Друга мала на меті колонізувати територію, що знаходилася на польсько-українському кордоні. Третя була спрямована на колонізацію малозаселених східних земель (Полісся), а також насичення Східної Галичини вихідцями з етнічної Польщі.

Запланована на 1939р. акція