Не сприяло польсько-українському порозумінню і загострення міжнародних відносин кінця 30-х років. Як і радикалізація на цьому ґрунті настроїв українського суспільства. [10]

Таким чином, незважаючи на неодноразові спроби українського політичного проводу досягти польсько-українського порозуміння, через недалекоглядну політику польського уряду міжнаціональні стосунки міжвоєнного періоду мали характер майже перманентної конфронтації. Відсутність реалістичної, продуманої та послідовної політики уряду в українському питанні, шовінізм та антиукраїнство пілсудчиків обернулося трагедією для українського і польського народів не тільки у 20-30-х роках. Але й підготували ґрунт для збройного протиборства 40-х роках.

Українсько-польське противостояння, яке мало тривалу історію виглядало неминучим із вибухом ІІ світової війни і розгортанням українського національно – визвольного руху. Український рух, що ставив собі на меті утворення самостійної соборної держави, обов’язково мав зіткнутися з тими політичними силами, державами які цій меті протидіяли.[11]

Оскільки ж друга за площею частина українських етнічних земель у міжвоєнний час була у складі Польщі, то зрозуміла та чи інша форма спрямованості цього руху проти польської держави, поляків. Світова війна, здавалося, лише полегшила такі настрої серед політиків і суспільства та й населення.

Знання історичної правди, усвідомлення політичних помилок мають стати пересторогою для сучасного й майбутнього польсько-українських стосунків.

РОЗДІЛ 2. Міграції та депортації українського і польського населення у 1939 – 1944 рр.

2.1 Вплив радянсько – німецьких договорів 1939 року на становище західноукраїнських земель.

У 80-90 роках минулого століття стало відомо широкому загалові про те, що стало приводом для початку Другої світової війни – укладення в ніч з 23 на 24 серпня 1939р. радянсько-німецького пакту про ненапад, розрахованого на десять років (по великому рахунку, це був договір швидше не про ненапад, а про співробітництво у розподілі Східної Європи, що не виглядає дивним, враховуючи хоча б тісні військово – технічні стосунки СРСР і Німеччини в 1923 – 1933 роках). [12] Та додаткового таємного протоколу, яким „розмежовувалися сфери інтересів” сторін(пакт Ріббентропа - Молотова). Це „розмежування” разом із підписаним у вересні 1939р. ”Договором про дружбу і кордон” означало згоду уряду Німеччини на приєднання до Радянського Союзу Західної України, Західної Білорусії, Литви, Латвії, Естонії, Бессарабії. Зі свого боку, Німеччина дістала повну свободу дій в Європі, забезпечила собі постачання з Радянського Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства.

У тексті угоди та таємного протоколу немає жодного натяку про наміри радянського уряду воз’єднати західноукраїнські землі з Радянською Україною. Фігурують лише терміни агресивного характеру, як „сфера впливу”, „інтереси сторін”, „політичні перетворення”... [13]

Таємна угода між Німеччиною і Радянським Союзом проілюструвала імперську суть обох держав, цинічне ігнорування їхнім керівництвом загальноприйнятих у цивілізованому світі принципів міжнародних відносин.

Підписання цього договору уможливило впевненість Гітлера у війні з Польщею, яка почалася 1 вересня 1939 року.

Уже 5 вересня Молотов відповів згодою на прохання німців увести радянські війська у Східну Польщу. Спочатку наступ планувався з 12 вересня, але, оскільки Варшава ще трималась, польський уряд і військове командування перебували в країні, то „визвольний похід” було перенесено на 17 вересня 1939 року. Результати того „походу” відомі. Польська держава перестала існувати. Західна Україна опинилася у складі СРСР. [14]

Два агресори, підступно бавлячись перед світом у демократів, добрих і щирих сусідів, дозволили своїм громадянам за власним бажанням добровільно переселятись або до Німеччини, або на польські землі чи землі Радянського Союзу.

Цим скористалися декілька тисяч польських євреїв, які перебралися на сторону Радянського Союзу. А в другий бік їхали німці і українці німецького походження. Таким чином у 1939-1940 роках вдалося виїхати з радянського “раю” і значній частині української національної інтелігенції (понад 10 тис.). З польських земель (із Західної Лемківщини, Холмського повіту) до Радянської України виїхало біля 900 русофільських родин.

Одним із перших на Коломийщину приїхали переселенці з українського села Лупків Сяноцького повіту, що на Лемківщині. Це було останнє село на території Польщі. А вже через кілометр був кордон із Словаччиною. Німецько-польська війна була для них коротким епізодом, бо вже через кілька місяців у село прийшли радянські агітатори. Вони стали вести пропагандистську роботу серед селян, аби ті добровільно переселялися на радянські землі. Радянський Союз мав попередню домовленість з Гітлером про переселення українських сімей з тих територій, які повинні були в майбутньому залишитися під Німеччиною. Переселенцям пропонувалися території за Уралом та в Красноярському краї, але згодом, з наближенням війни їх залишили в Станіславській області.

На новому німецько-радянському кордоні їхні сім'ї перевели з теплих європейських вагонів, які їм надали німці у холодні російські телятники і через недовгий час, 20 лютого 1940 року цей потяг зупинився в Коломиї. Зима була холодна, на дворі стояли великі морози. На пероні переселенців урочисто зустрічали представники радянської влади в Коломиї, а також делегації з сіл з червоними прапорами і портретами Сталіна. Радянська влада в Коломиї зразу ж запропонувала прибулим переселенцям недавно звільнені німецькі будинки (господарі виїхали до Німеччини) в присілку Ясінки, що поблизу села Турки, а також в с. Малій Кам'янці. На запропоновані в Ясінках 10 будинків погодилися 10 сімей. Решта виїхали до Малої Кам'янки, а також на Тернопільщину. Більша половина переселенців, що були поселені на Тернопільщині повернулися назад додому, коли туди прийшли в 1941