Величезна більшість західних українців потрапила на період 1939 – 1941 рр. під радянську владу, але деяка їх частина опинилася під німецькою окупацією. Близько 550 тис. українців Лемківщини та Холмщини, що на східних окраїнах Польщі, ввійшли до німецької окупаційної зони. Оточені поляками та ізольовані від центрів української діяльності, мешканці цих регіонів були найвідсталішими серед усіх українців в економічному, культурному й політичному відношенні. Проте між 1939 і 1940 рр., рятуючись від переслідувань більшовиків, сюди втекло з Галичини 20 – 30 тис. українських політичних біженців. Переважно вони розселялися серед земляків або у Кракові, своєрідного центру діяльності українських біженців, активізуючи українські громади у Лемківському та Холмському регіонах Генерального губернаторства, як тепер називалася ця частина окупованої німцями Польщі.

За спеціальним наказом Гітлера ці території вважалися німецькою колонією, а місцевому населенню надавалися тільки мінімальні права.

Незабаром після приходу німців для задоволення основних економічних та освітніх потреб українського населення Генерального губернаторства виникли десятки комітетів самодопомоги, до складу яких переважно входили члени або прихильники ОУН, що втекли з Галичини. Весною 1940 р. комітети утворили у Кракові координаційний орган під назвою Український Центральний Комітет, головою було обрано Володимира Кубійовича. УЦК являв собою український заклад соціального забезпечення, обов’язки якого полягали в нагляді за хворими, літніми людьми, безпритульними дітьми, в організації громадської служби охорони здоров’я, освіти, у допомозі військовополоненим та в представництві інтересів українських робітників, котрі виряджалися до Німеччини.

Діяльність комітету не лише допомогла українцям компенсувати ті втрати, яких вони зазнали за років польського гноблення, а й часто полегшувала тяжкі випробування війни та німецької окупації. Після нападу німців на СРСР та включення Галичини до складу Генерального губернаторства УЦК поширив діяльність і на Галичину. Протягом усієї війни це була єдина організація, що могла , хоч і дуже обмеженою мірою, боронити соціально-економічні інтереси українців Генеральному губернаторстві. [16]

Розглянемо які були стосунки польського незалежницького підпілля і „червоних” партизанів, ставлення до Червоної армії і до СРСР загалом. Незабаром після початку німецько – радянської війни було відновлено дипломатичні відносини між СРСР і польським еміграційним урядом у Лондоні. Пункт 1, підписаної між сторонами 30 липня 1941 року, угоди гласив: „уряд СРСР визнає радянсько – німецькі договори 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі за такі, що втратили силу”. Але остаточно кордони між країнами так і не було визначено, тож СРСР і польський уряд, а з ними і суспільство прагнули до зміни їх на свою користь, що між іншим і пояснює впертість польської позиції щодо українського руху протягом війни, аж до Ялтинської конференції 1945 року. [17]

Але з ходом війни і в міру того, як Червона армія просувалася до колишнього польського східного кордону відчувалося посилення зацікавленості СРСР Західноукраїнськими землями. Вже 6 січня 1942 року , Москва фактично підтвердила свої претензії на Західну Україну.[18]

2.2 Волинська трагедія 1943 р. та її наслідки.

Український і польський народи зазнали більше лиха в ХХ столітті ніж за всю свою тисячолітню історію. Забути про порівняно недавнє жахливе минуле неможливо. Чи здатні історики лікувати, а не роз’ятрювати рани у колективній пам’яті обох народів?

Майже півстоліття волинська трагедія була ”білою плямою” історії, тому що в Кремлі вважали за краще приховувати незручні факти. Однак замовчування – не вихід з ситуації. Є тільки один шлях до лікування історичної свідомості – безсторонній аналіз причин трагічних подій, виявлення мотивів їх учасників, висвітлення об’єктивних чинників, які обумовлювали нюанси політики або поведінки. [19]

Цей конфлікт, обтяжений цілим суцвіттям стереотипів з того й того боку. Найпоширеніші уявлення з польського боку: різанина поляків на Волині й Східній Галичині, на захід од Сяну й Бугу, масова колаборація з німцями бульбівців, бандерівців чи й усіх українців, поляки ж тільки змушені були вдаватися до самооборони. Українські стереотипи: колаборація поляків з німцями і москалями, вчинення ними масової різні українського населення, українці ж вдавались до відплатних акцій.[20]

Сьогодні, коли відкрилися вчорашні спецсховища, розв’язати цю наукову проблему є всі можливості. Однак замість того, щоб спокійно розібратися, деякі польські автори, зокрема Прус, Сємашко, продовжують повторювати гасла комуністичної пропаганди про злодіяння українських націоналістів.

Виникає питання, чому вони не вважають за потрібне заглянути в підручники історії. А з них можна довідатись, що Волинь і Галичина, як і Надсяння, Холмщина, Лемківщина та Підляшшя, ще з часів Київської Русі належали державі наших предків, і українці ніколи не відмовлялися від своїх етнічних земель, які поляки почали загарбувати з 1349 року, скориставшись з ослаблення Галицько-Волинського князівства.

За даними професорів польського університету в Кракові Крижанівського і Куманецького (Статистика Польщі – Краків, 1915р.) етнографічний склад населення Волині перед Першою світовою війною був таким: на Ковельщині поляків нараховувалося лише 4100 на загальну кількість населення 279900 чол., Крем’янеччині відповідно 9800 і 288200, Луччині – 13300 і 340000, Острожчині – 15500 і 224900, Рівненщині – 19600 і 376100, Володимир-Волинщині – 22000 і 365900, Дубнівщині – 9900 і 152074. [21]

Справа якраз в тому, що саме постійна експансія Речі Посполитої на схід не тільки витіснила значною мірою український етнос із західних регіонів, а й заполонила польським осадницьким елементом інші землі наших предків Берестейщину, Волинь, Галичину, Поділля, Полісся. Тому хотілося би почути відповідь від деяких польських журналістів: яка вина українців у розширенні польсько-української міжусобиці, якщо історія не називає