Чомусь про все це забувають ті, хто став джерелом вигідної “правди” про вину українців.

З обох супротивних сторін лунали звинувачення у співпраці з німцями, а це лише загострювало відносини між українцями і поляками. Жертвами кривавого терору стали десятки тисяч мирних жителів з обох сторін. Питання про кількість жертв залишається недослідженим.

Польський еміграційний уряд у Лондоні створює Східну Комісію і Східне бюро, які займалися питанням про національні меншини, що проживали в Польщі. Як стверджує відомий дослідник М. Савіцький, у Польщі шукали “спосіб ліквідації шести мільйонів українців і білорусів. Вироблялися різні проекти, відповідні настанови летіли з Лондона до окупованого краю. Польща знову перетворилася на ворога українського народу”.

“Польський шовінізм, - пише з цього приводу О. Баган – не міг відмовитися від своїх національних амбіцій, занадто закорінених в характері поляків. Таке ставлення польського руху до українців ґрунтувалося на тому, що поляки були переконані тоді в особливій якійсь місії свого народу у світовій війні. Українців вони розглядали як найголовніших своїх ворогів”

В цілому ряді українських і польських досліджень зазначається, що до жахливого українсько-польського конфлікту спричинилися німецькі окупанти і радянська влада, які не втрачали нагоди нацькувати один народ проти іншого, маючи з цього користь.

Німецька розвідка, влада в цілому прагнули спровокувати поляків проти українців. Відомо, що німці одягали форму з тризубом і нападали на польські села, спалювали їх. Німці у тій справі мали і свій інтерес: взаємопоборювання двох народів зменшувало загрозу проти окупантів, дозволяло виставляти окупанта, як рятівника обох народів і далі грабувати продовольство і відсилати дармову робочу силу в Німеччину.

Радянській владі теж був вигідний вихід поляків з Волині і Галичини – тим самим автоматично вирішувалося б питання приналежності цих земель не до Польщі, а до СРСР – на основі голосувань 1939 року. [22]

Конфлікт під час Другої світової війни почав розгорятись на Волині і це має свою закономірність. І не тому, що на Волинь поширили свою діяльність бандерівці, а тому, що там раніше почався збройний виступ українців проти німецьких загарбників. І фашистські окупанти зуміли зіштовхнути між собою українців та поляків, особливо після того, як українська поліція за наказом ОУН перейшла в підпілля і влилась в УПА.

Ось тоді гітлерівці вирішили використати поляків для боротьби з українською збройною силою, що посилювала свій вплив в Україні, розгорнувши бойові дії з окупантами.

Це також добре усвідомлювали більшовики, фіксуючи такий поворот політики фашистів на території Західної України.

Зокрема М.Хрущов, аналізуючи в червні 1943 року загострені українсько-польські відносини на Волині заявив чітко: ”Моя думка, що все це – справа рук німців”.

Польська поліція, що перебуває на службі в німців, спровокувала виступи проти націоналістів. У м. Корці польським поліцейським надано право самостійного розстрілу мирних жителів.

В той час, коли українське населення північно-західних земель, зокрема Волині, доведене до краю німецькою окупаційною політикою і терором більшовицьких партизан, перейшло до збройних форм самооборони, польська шовіністична верхівка підбурила все своє населення до боротьби проти тих, хто був автохтоном у цьому краї. “ в час, коли український народ став до збройної охорони свого життя і майна перед сталінсько-гітлерівськими імперіалістами і коли кривавився в боротьбі за вільне життя, підкреслювалося в матеріалах ОУН, - польські колоністи, що налізли на українські землі, й жили там як меншина, не те, що не дали допомоги українському населенню, і не зберегли нейтралітету, а навпаки, взяли активну участь у боротьбі – на стороні сталінсько-гітлерівських бандитів”.

За таких обставин більшовицька влада остаточно вирішила перетягнути поляків на свій бік, і використати їх не тільки проти гітлерівців, а й українських формувань. Ось чому ми мусимо, розглядаючи проблему україно – польського конфлікту в роки війни, дуже уважно вивчити причини його. Без цього нашим народам буде важко досягти повного порозуміння.

Нині більшість польських істориків сходяться на думці, що винні у всьому польські і українські націоналісти. Вони, мовляв, розв’язали війну між українцями і поляками. Звичайно, тут є доля правди, але хто і де кого бив? Не українські націоналісти прийшли в Польщу і почали палити польські села. Поляки прийшли на Волинь, у Галичину, забрали землі, оголосили ці території східними кресами Польщі і почали палити українські села, нищити українську людність.

І волинянин, і галичанин, і українець Закерзоння змушені були захищатись, чинити опір. Організатором цього опору були українські націоналісти. Тому оцінювати діяльність польських і українських націоналістів у роки війни однозначно не слід.

Війна, яку вели на тих землях УПА, а до того – бульбівці, була, як відомо, не пов’язана з жодною зі сторін, що брали участь у Другій світовій війні. Українці в УПА вели національно – визвольну війну на здобуття власної державності. Тому можна говорити в даному випадку тільки про українсько – польський фронт українського руху, хоч і мав він вигляд відкритої війни. Цей фронт був спрямований проти існуючих у підпіллі представництв польського уряду і його збройних відділів, які створювали, насамперед, з місцевого населення. Далі справа переходила – за логікою боїв і різні – на знищення чи не всіх поляків і українців взаємно.

Одним із способів самозахисту поляків від акцій УПА стала масова втеча поляків у міста. Частина збіглого населення зразу вступила в поліцію, в