Велика частина поляків рятувалась від взаємопоборювання тим, що стала виїздити з Волині на терени власне Польщі. Загальне число втікачів за 1943 – 1944 рр., що прибули зі Сходу, дорівнювало близько 30 тис. осіб, які осідали в основному в Любешівському і Ряшівському воєводствах. Велика частина людей зголосилась на виїзд до Німеччини на роботу. Близько 5 тис. поляків прийшло в радянські партизанські загони, частина поляків утікала на Житомирщину. [24]

Щодо мети протипольських акцій: йшлося не так про нищення польського населення в цілому, - що було неможливим, як то стверджують деякі автори. Це було неможливим з огляду на існування на тих теренах, окрім українського і польського чинників політики, ще й німців, і радянських партизанів, які навряд чи прагнули таким робом зміцнювати УПА. Йшлося до того, щоб змусити польське населення залишити Волинь і Полісся, згодом – і всю Східну Галичину, різанина згодом могла стати одним лиш із засобів цього. [25]

У багатьох випадках ОУН добились порозуміння з мадярами і румунами. Тільки на польському відтинку цих успіхів не було, хоч робились спроби створення спільного польсько-українського фронту проти Гітлера і Сталіна.

Здавалося б, що боротьба польського народу повинна була скеруватись проти німців та більшовиків, які у вересні 1939 року спільно знищили польську державу.

Польські шовіністи основне вістря боротьби спрямували проти українського народу. З українського боку на ті події пробували вплинути митрополит А. Шептицький і В. Кубійович В., але без видимих успіхів.[26]

В усіх переговорах польське підпілля вимагало від ОУН-УПА повної капітуляції і підпорядкування під польський провід.

Українське підпілля таких умов прийняти не могло, а тому польсько-українські взаємини гіршали з дня на день. Напруження переросло у відверту ворожнечу, що вилилась у страшну кровопролитну війну між двома підпільними арміями – Армією Крайового (АК) та УПА, яка тривала декілька років, на велику втіху історичних ворогів обох народів, що без сумніву, всіляко заохочували її. До тепер остаточно не відомо хто розпочав цю війну.

Польський терор проти українського населення мав плановий характер. У Галичині створювалися спеціальні підпільні збройні загони, які підкріплювалися “сотками” боївкарів з Варшави та Кракова. Особливо “розгулювали” польські терористичні боївки на Волині, Холмщині, Підляшші.

Армія Крайова намагалася зробити все можливе щоб утримати так званий “стан польського посідання” (присутності) на волинських землях і застосовувала терористичні та військово-винищувальні методи для здійснення цього плану.

Армія Крайова підпорядковувалася еміграційному урядові, очолюваному В.Сікорським. Це була добре озброєна військова формація. У німецькому тилу існували й інші збройні формування місцевого значення, які були ідеологічно пов'язані з компартією СРСР. Це зокрема, Гвардія Людова, Батальйони Хлопські.

Армія Крайова у своїй діяльності опиралася на польське населення. Своєю метою вона мала відбудову польської державності на західноукраїнських землях.

На Волині польські колоністи повели боротьбу проти місцевого українського населення, колаборуючи відверто з німцями і більшовиками. Одна її частина як “фольксдойчі” служила німцям, працюючи в німецькій окупаційній адміністрації, поліції, а друга утворювала таємні гуртки - “пляцуфки” для співпраці з енкаведиськими партизанськими загонами проти українського самостійного руху.

Перші, хоч ще спорадичні українсько-польські сутички сталися вже в 1942 році. Вони не роблять честі ні полякам, ні українцям. Здавалося, що повернулися часи Я.Вишневецького і М.Кривоноса, в умовах екстремальної історичної ситуації польські боївки і українські повстанські відділи у відповідь діяли адекватно.

28 вересня 1943 року польська боївка напала на с. Руду (Костопільщина) і вбила 12 українців. У жовтні 1943 року „аківці” замордували 22 українців у с. Замостя (Володимирівщина). У м. Горохові польські поліцаї повісили на телеграфних стовпах 50 українців.

Активна співпраця поляків з німцями і червоними партизанами в їх антиукраїнській боротьбі змусила українців Волині перейти до самооборони і розплатитися за всі кривди. Там починаються широкомасштабні “відплатні акції”. Так, наприклад, українські партизани вчинили масові вбивства в польських колоніях Гута Щепанська на Костопільщині, Киселині на Горохівщині. Українські націоналісти з ініціативи М.Лебедя почали “деполонізувати” західноукраїнські території, у першу чергу Волинь, шляхом примусового виселення польського населення. Головнокомандувач УПА Василь Кук стверджує: “Якби поляки ставилися до ідеї української державної незалежності лояльно, ніхто б їх не чіпав. Як не займали представників інших національностей”.

Польсько-німецький і польсько-більшовицький колабораціонізм на терені Західної України був ганебним явищем у польсько-українських відносинах.

Ще в рішеннях надзвичайного Збору ОУН від серпня 1943 року відзначалося: ”Польська імперіалістична верхівка є слугою чужих імперіалізмів і ворогом свободи народів. Вона намагається втягнути польську меншість на українських землях і польські народні маси в боротьбу з українським народом, а також допомагає німецькому і московському імперіалізмові у знищенні українського народу”.

Всякі спроби порозумітися зі сторони керівництва ОУН-УПА з поляками не давали бажаних результатів. Це послужило посиленням антипольських акцій із закликом до польського населення покинути українські землі і переселитися до Польщі.

Щодо втрат населення з обох сторін, то польські історики говорять про 50 – 70 тис. загиблих, тоді третину з них відносять до втрат української сторони. Але ці дані ще потребують детального опрацюваня, а в Галичині 20 – 30 тис. поляків. [27]

РОЗДІЛ 3. Депортаційні процеси в етнічних українських землях 1944 - 1946 рр.

3.1 Переселення українців з Польщі до УРСР у 1944 - 1946 рр.

Радянський Союз відносно Закерзоння спочатку не мав чітко визначеної позиції. На межі 1943-1944 рр. тодішній