У вересні 1944 року між Радянським Союзом і Польщею було досягнуто домовленості про прийняття лінії Керзона, як польсько-українського кордону, отже, про узаконення окупації поляками українських земель Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя.

Тому польські комуністичні власті прагнули позбутися українського, білоруського, литовського народів, і в такий спосіб раз і назавжди вирішити питання про національні меншини і, зокрема, про українців “Закерзоння”. Терміном “Закерзоння” називають смугу земель від Дорогочина до Карпат, які належали (за винятком Лемківщини) до Галицько-Волинського князівства.

Плануючи створити “світову систему соціалізму”, Сталін йшов на явні територіальні уступки польському комуністичному уряду, за рахунок споконвічних українських земель, які потрапили в польську залежність.

Бажаючи піти “назустріч” українському населенню Польщі і польському населенню, яке проживало в УРСР, “вождь народів” дозволив переселятися всім бажаючим, яких як свідчать документи, на рідних землях зустрічали не дуже гостинно.

Можна зробити висновок, що Москва робила все, щоб за кордоном Союзу не було великого скупчення українців, які б могли боротися за національне відродження.

Тому Лемківщину, Надсяння, Холмщину і Підляшшя, Москва подарувала польському сателітові, з метою повного там знищення українців та щоб позбутися польських меншин в УРСР. Для цього 9.09.1944 року компартійний уряд УРСР з Польщею підписав Договір про евакуацію з цих територій українців.

Підписали його голова Ради Народних Комісарів УРСР Микита Хрущов, секретар Центрального Комітету КП(б)У Дмитро Коротченко, а також прем’єр-міністр Польщі Осубко-Моравський.[28]

Обидві договірні сторони зобов’язуються по підписанні цієї угоди приступити до евакуації всіх громадян української, білоруської, російської, русинської національностей, що проживають у Холмському, Грубешувському, Томашувському, Любашівському, Ярославському, Перемишлянському, Ліськовському, Замостінському, Красноставському, Білгородському, Влодавському повітах і інших районах Польщі де можуть виявитися громадяни української, російської, русинської національності, які бажають переселитися з території Польщі на Україну, та приступити до евакуації всіх поляків і євреїв, що перебували в польському громадянстві до 17 жовтня 1939 року, які проживають в західних областях УРСР і бажають переселитися на територію Польщі. [29]

Звернімо увагу, що угода підписана між УРСР і Польщею. СРСР вирішив доручити цю справу республіканському керівництву, бо Сталін не був упевнений вперемозі. Якщо раптом щось не складеться, відповідальність можна буде перекласти на Україну.

Сторони домовилися почати означену евакуацію з 15 жовтня 1944 року і закінчити її 1 лютого 1945 року. [30]

Документ з 22-х статей, що вступив в дію 9 вересня 1944 року в Любліні[31], оприлюднено вперше на виставці у Києві. (див. док.)

Тоді ж було підготовано „Оповіщення українському, білоруському, російському, російському і русинському населенню Польщі про можливість і порядок евакуації на територію України (додаток до угоди)”. Зміст паперів такий що складається враження, ніби люди самі виявляли ініціативу змінити місце проживання на громадянство. Досить було висловити бажання усно. Переселенців обіцяли або влаштовувати в колгоспах, або наділити землею в розмірах, не менших, ніж ті, якими вони користувалися до евакуації (не більше 15 гектарів).[32] Вивозити дозволили до двох тон речей, продуктів, реманенту.

Оскільки майже половина українців не хотіли добровільно покидати свої господарства, були організовані вбивства людей української національності. То було планове московсько-польське народовбивство і все це пов'язувалось з переселенням, щоб замаскувати величезний злочин проти українців.

Шоком для всіх польських політичних кіл були рішення Ялтинської конференції великих держав (лютий 1945р.), за якими за СРСР залишалися землі, які він дістав у 1939 р., а взамін Польща отримувала компенсацію за рахунок німецьких східних земель, що колись були польськими. [33]

Таким чином, на польському боці залишалася територія загальною площею 1950 кв. км, на якій з прадавніх часів проживали українці. У 1945 році кількість українського населення становила 1061920 чол. Звістка про названий договір, фактично укладений ще в 1944 році, додав польським шовіністам ще більшої наснаги та ентузіазму до антиукраїнських акцій. Взимку 1944 року до СРСР від’їжджали справді бажаючі. Це насамперед, мешканці знищених війною сіл Дукленського поясу, жителі холмських сіл, оточених польською етнічною більшістю та члени і симпатики компартії, москвофіли.

Цей договір можна оцінити як задумку Кремля досягти кілька цілей. Перша – створювати таким ”подарунком” – переселенням залежну від себе Польщу, друга – загострити польсько-український конфлікт, у цій ситуації Москва формально усувалася б від усіх тих польсько-українських проблем. По-третє – це була частина плану створення санітарного кордону між СРСР і Центральною і Західною Європою. [34]

Як оцінила цей договір ОУН – єдина організована представницька сила українців у Закерзонні? У відозві обласного Проводу ОУН прямо вказувалось на мету акції в очах українців: „Сталін хоче позбавити нас нашої прадідівської землі, де від віків жили і працювали наші предки”. Переселення – це один із засобів сталінського винищення народів. Відозва вказувала й на принциповий момент в оцінюванні та усвідомленні ОУН і українства самого поняття: переселення на Батьківщину – „українці живуть не на теренах Польщі, а на території України” [35]

Якщо Сталін застосує примусове переселення, то український народ відповість на це усіма засобами пасивної і активної самооборони. Таким чином, перед українським рухом у Закерзонні головним питанням став захист української людності ввід спроби покласти край її існуванню на цій землі. Побічно треба було боротись і з новопосталою і зміцнюваною польською прокомуністичною та комуністичною владою