На весну 1945р. ОУН утворила підпільний Закерзонський край з долученням і Перемиської округи. При цьому відновлено також 6 ВО „Сян”, в якому мали підлягати всі відділи УПА на території цього краю.

УПА вела пропагандистську компанію проти масового виїзду, роз'яснюючи, що репатріацію польського населення із західноукраїнських земель не можна аж ніяк порівнювати із виселенням мешканців Закерзоння з їхньої споконвічної Батьківщини. Керівники Москви і Варшави зустрівшись з відмовою українського населення Закерзоння від добровільного виїзду, вирішили перейти до примусового виселення всіх українців.

По селах почали їздити агітатори, переважно офіцери Червоної армії в супроводі солдат, проводити збори. Люди не могли зрозуміти, повірити, що можна зігнати їх з рідної землі, яку обробляли їх батьки, діди.

Так, як охочих не було, то відразу після від'їзду агітаторів почався розгул польських шовіністичних банд з винищенням людей, грабунками їх майна.

Було створено цілий переселенський штаб, агітаційну машину, яка вміло робила свою справу. Шляхом обіцянок щасливого життя у вільній Україні, методом залякування і обману, а в багатьох випадках і провокацій, заставили українців покидати свої господарства.

Ось, що пише колишній мешканець села Слободи Ярославського повіту І.Вількос, який тепер проживає в м. Коломия, в історичному нарисі “Історія села Слобода”: “Після невдалої агітації радянської адміністрації на село Слобода і сусідні українські села, почався напад польських шовіністичних банд, від рук яких загинуло 25 людей, ограбовано їхнє майно – коні, худоба, одяг, зерно”.

Рідко коли приходилось ночувати в хаті. Люди ховались по стріхах, стодолах, в копицях соломи чи сіна, а також в криївках.

На початку, для захисту села організували загін самооборони, але без солідного збройного супроводу він опору чинити не міг.

Навесні 1945 року частина сімей дала згоду на переселення і товарними вагонами, разом з худобою виїхали на Україну, а інші переїхали до більших українських сіл, де була сильна самооборона, або гарнізон солдат Червоної армії.

Хочу навести спогади моєї бабусі, Лопатчук Зореслави (дівоче прізвище Куц), переселеної з родиною в 1945 р.: „12 квітня 1945 р. мою родину було переселено з Ярослава. Мені тоді було трохи більше року, проте про ці події я знаю досить багато, бо ця тема була актуальною і болючою у нашій родині.

Ми не могли зрозуміти, кому було потрібне таке масове перекидання людей з місць їх історичного поселення і чого для Ярослава прийшли трагічні роки, коли почалися напади – розбої і вбивства української громади польськими терористичними групами. Їх жертвою також впала мама мого вуйка Францішка Вербенець, яку в 1945 р. замордували поляки, а також рідна сестра мого вуйка Ольгу Карван. Ще, по дорозі під час переселення, від запалення легень, померла моєї мами рідна сестра Анна Ліскевич. Моя рідня змушена була її поховати у м. Львові під час короткої зупинки потяга.

Життя новопереселених було нелегким крім труднощів новизни, голоду, нестатків вчорашніх переселенців переслідував постійний страх перед сталінськими концтаборами й катівнями, перед Сибіром, куди потрапила не одна родина. Однак всі поневіряння, знущання не зігнули переселенців і вони дали про себе знати – як здібні висококваліфіковані спеціалісти, інтелігентні освічені громадяни і патріоти нашої держави України. ” Лопатчук Зореслава.

Далі І.Вількос пише: ”Наша сім'я і багато інших переїхали в село Теплиці, де тулилися в різних сім'ях. У цьому селі був невеликий гарнізон червоноармійців, біля десятка солдат, для дотримання порядку та супроводу переселенців до залізничної станції Ярослава. Гарнізон у збройні сутички з польськими бандитами ніколи не вступав, та й поляки старалися обходити їх стороною. Бувало, що польські грабіжники нападали на групу з 6-10 возів, які їхали до залізниці в супроводі солдат, то вони не стріляли в сторону бандитів, які кричали “руки вверх”; спокійно виконували їхню команду, віддавали свої карабіни бандитам, а ті витрясали патрони, а карабіни віддавали і приступали до грабунку чи вбивств.

Коли на деякий час солдатів з с. Теплиць забрали, становище так погіршилось, що українцям довелось тікати в ліси під захист загонів УПА.

Переселення жителів села Слободи в Україну відбувалось в два етапи: перший – в березні 1945р, другий в липні 1945 року, уже під більшою охороною червоноармійців, які повертались з фронту. Село Слобода було переселено на територію України в с. Корчунок - Дашавський Стрийського р-ну”.

А примусове виселення починається восени 1945р. Польські війська оточували села, силоміць виштовхували людей з помешкань і під дулами автоматів конвоювали людей до залізничних станцій. За інструкцією селянам давалось не більше двох годин на збір майна. Та, як свідчать чисельні очевидці, і ця умова не виконувалась. Збір, як правило, тривав пів години.

Хочу привести ще приклад переселення родини Ярослави Філь (емігрантки з Німеччини), яка написала спогади про свої часи перебування в підпіллі ОУН і її діяльність в УПА. Її книга вийшла українською мовою в 2003р. у Варшаві “Оглянувшись в минуле”.

Ось, що Ярослава Філь пише про виселення українських родин на Любачівщині: “В 1946р. прийшла остання хвиля примусового виселення . До кожної української родини приходили польські жовніри і наказували протягом години залишити хату. Військо зігнало людей на площу біля залізничної станції Любачева. Було це поле огороджене колючим дротом, подібне до міні концтабору. Люди разом з худобою цілими днями чекали на вагони. Врешті їх заладували до товарних