вагонів і повезли над Збруч. Перед виселенням їм обіцяли, що в Україні одержать господарства по виселених звідти поляках. Та дійсність виявилася трагічною. По кількох днях подорожі поїзд зупинився в широкому полі в Одеській області, де їх просто викинули з вагонів. Хтось ніби мав по них приїхати машинами і порозвозити по навколишніх селах. Аж через декілька днів перевозили до селянських хат або до їх сараїв. Місцеві жителі на них дивились вороже, бо і самі жили в страшній повоєнній нужді.
Через деякий час вся Лемківщина, Перемишлянщина і Ярославщина перетворилася в безлюдну пустелю: все цивільне населення цього регіону було виселено.
Переселенців було розсіяно по всьому світу, таким чином позбавлено їх можливості спілкування, збереження традицій, порозривано родинні зв’язки.
У колишній Станіславській, нині Івано-Франківській області осіло більше 20 тисяч депортованих. За архівними даними в 1945 році їх розселено:
Богородчанський район - 32 родини; Більшівцівський район – 194 родини; Болехівський район – 44 родини; Букачівський район – 515 родин (1865 чол.); Бурштинський район – 262 родини, які розміщено в селах Коростовичі, Конюшки;
Войнилівський район – 130 родин, в основному з села Ліски Грубешівського району; Гвіздецький район – 204 родини, в основному з Ярослава; Городенківський район – 250 родин, в основному з Ланьцута; Жовтневий район: село побережжя – 23 родини, село Ганнусівка – 239 чол.; Заболотівський район – 196 родин; Коломия – 235 родин з Ярослава, Лєжанська, Грубешова; Калуський район – 385 родин, зокрема, в Калуші – 225, село Підгірки – 30, село Сівка Калузька – 23, село Підмихайля – 18, село Бережниця – 14, село Копанки – 40 родин; Кутський район – 53 родини; Лисенький район - 60 родин, які розселено: в село Іваниківка – 11 родин, село Черніїв – 12 родин, село Драгомирчани – 17 родин, село Хриплин – 7 родин; Ланчинський район – 214 осіб, зокрема, в село Вишнівці – 33 родини , село М. Середній -34 родини, село Боднарівка – 93 родини, село Камінна – 21 родина; Надвірнянський район – 26 родин; Обертинський район – 207 родин (760 чол.), зокрема м. Обертин – 81 родина, село Жуків – 28 родин, село Живачів – 32 родини, село Хотимир – 25 родин; Отинійський район – 200 родин, зокрема, м. Отинія – 40 родин, село Глибока – 36 родин, село Голосків – 14 родин, село Угорники – 39 родин, село Тарновиця – 25 родин, село Гостів – 25 родин; Пече ніжинський район – 74 родини; Перегінський район – 125 родин; Рогатинський район – 174 родини, зокрема, м. Рогатин – 40 родин, с. Черче – 9 родин; Рожнятівський район – 120 родин, в основному з Жешувського воєводства; Снятинський район - 120 родин, зокрема в село Стецеву – 21 родина, село Залуччя Долішнє – 10 родин; Станіславський район – 300 родин з Перемишля, 50 з Пику лич; Тлумацький район – 98 родин.
Багато переселенців було вивезено аж у східні області України. Частина їх переїхала на Західну Україну, а частина проживає там і сьогодні. З скупих архівних даних довідуємось, що у Миколаївській області опинились: 66 чоловік у Веселиновському районі, 31 - у Вознесенському, 19 родин – у Снігеревському, 37 чоловік у Березанському, 21 чоловік у Новобугському районах. 228 сімей прийняла Запорізька область, 212 – Дніпропетровська, 259 – Одеська і 196 родин – Херсонська. [36]
3.2 Депортації польського населення УРСР у 1944 – 1946 рр.
Не можна прирівняти виселення поляків з Галичини і Волині в 1944-1946 роках до депортації українців з Надсяння, Лемківщини, Підляшшя і Холмщини, як рівнозначну акцію чи домовленість, тому що поляки в Галичині і Волині були колоністами. Колонізація Галичини і Волині почалась в ХIV-ХVст. З цією метою передбачалось усунення українського селянства від участі у парцеляції поміщицьких земель і маєтків та поселення на західноукраїнських землях військових осадників і колоністів для посилення польського елементу та спонукання безземельного українського селянства до еміграції за океан у 20-30х роках - ХIXст.
Це було вигідним знаряддям колонізації національної структури населення на західноукраїнських землях, недопущення переходу поміщицької землі в українські руки та збереження “польського стану осідання”. Тому переселення поляків з Галичини і Волині в 1944-1946 роках можна трактувати, як пропозицію їм повернутись на свої історичні землі або так звані землі відзискані від Німеччини.
По іншому потрібно підійти до депортації українців з Надсяння, Лемківщини, Підляшшя і Холмщини. Адже ці землі українські, землі наших князів Ярослава Мудрого і Данила Галицького, і українці там були корінним населенням. Коли вирішувалось питання про передачу цих земель Польщі М.Хрущов звернувся з пропозицією до Й. Сталіна не передавати ці землі Польщі, а частину передати до Львівської області, частину до Дрогобицької області і утворити Холмську область. Це була би історична справедливість, але Й.Сталін з цим не погодився і М.Хрущов був змушений підписати "Угоду між урядом УРСР і польським комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР”. Треба сказати, що польське населення по різному бачило своє майбутнє після закінчення війни. Одні хотіли, аби Польща відродилася в межах кордонів 1939 року, інші планували виїзд за Буг, були і такі, думки яких виражав житель Львова Мечислав Полянський: “Польське населення задоволене приходом Червоної Армії, і як тільки Червона