Але, як тільки Червона Армія вийшла на кодон 1941 року в Москві ухвалюють рішення, яке для широких мас українців і поляків виявилося несподіваним: взаємне переселення. Саме таку угоду підписали 9.09.1944 року в Любліні М.Хрущов і Едвард Осубка-Моравський.

Для організації евакуації за попередніми даними близько півмільйона поляків і євреїв із західних областей України, було створено спеціальний апарат уповноважених, зокрема, в Бродах, Раві-Руській, Кремінці, Львові, Самборі, Дрогобичі, Стрию, Станіславі, Тернополі, Золочеві, Кам'янці-Бузькій, Ходорові, Чорткові.

Польське населення України по-різному поставилося до ухваленої Угоди в Любліні. Наприклад, службовець ліспромгоспу в Дрогобицькій області Карл Дроздовський заявив: “Поїхав би в Польщу, та жалко власності. Тут продаш – там не купиш”. Його родич Тадеуш Дроздовський сказав так : ”Мені байдуже, де працювати. Там моя батьківщина, де платять, все рівно Польща це чи СРСР”. А робітник цегельного заводу в Дрогобичі Ян Гнотко висловився так: ”Якби в Польщі безплатно годували і не треба було працювати, то я поїхав би одразу, а раз цього не буде, то я залишусь тут”.
Однак треба підкреслити, що поляки в більшості не хотіли покидати обжиті місцевості. У таємних донесеннях до Києва партійні комітети західних областей України постійно повідомляли що “польська агентура веде усну й друковану пропаганду проти переселення поляків на територію Польщі”.

Так секретар Тернопільського комітету КП(б)У І.Компанець писав: “8-го і 9-го листопада ц.р. (1944р.) в один і той же час у містах Чорткові і Тернополі поверх наших офіційних об'яв про переселення поляків була наклеєна листівка наступного змісту: ”Переселення поляків і євреїв у Західні області відміняється”.

Підпільна польська газета з орієнтацією на Лондон погрожувала полякам, які збираються переселятися до Польщі: “Залишення Тернопільської області – рівнозначно зраді батьківщини. Це значить без бою здати ворогу власну територію”.

Польське католицьке духовенство також виступило проти переселення.

В багатьох випадках, як свідчать документи, поляки Львівщини, зокрема, заявили: ”що час переселення обрано невдало. По-перше, Польща ще не звільнена від німців і там ідуть бої. По-друге, підходить зима. Все приготували – продукти, паливо, тепер усе це треба залишати” Однак у Москві все вже було вирішено. А тому керівництво вдалося до брутального тиску. В архівних документах збереглися свідчення, що каральні органи “переодягаються у форму бандитів (бандерівців) і ходять по польських хатах, де пропонують полякам виїжджати до Польщі, а тим хто не хоче виїжджати погрожують убивством. Якби не Англія з Америкою, то совіти поїли б поляків”.

Але таких методів примусу до “добровільного” виїзду поляків здалося замало. І владою вживаються нові. У перші дні січня 1945 року органи НКВС арештували тільки у Львові 772 поляків, серед них було 14 професорів, 6 лікарів, 21 інженер, 3 артисти, 5 ксьондзів.

Окремим з них одразу було запропоновано звільнення за ціну підписання декларації про виїзд.

Значною мірою на прискорення процесу переселення поляків на свою історичну батьківщину вплинув приїзд до Львова наприкінці серпня 1945 року відомого польського політика Станіслава Грабовського. На зустрічі з представниками союзу польських патріотів він підкреслив, що “основним його завданням буде переконати львівських поляків у необхідності якомога швидшого переїзду до Польщі”. При цьому Грабовський особливо наголосив, що під час зустрічі з Сталіним у Москві 1944 року він “робив усе, щоб Львів залишився у складі Польської держави”, але цього, мовляв, не сталося, головним чином з вини – кліки Арцишевського-Соснковського і особливо військових кіл, які в той час перебували у Польщі (Бур-Комаровський, Окулицький), котрі інформували керівних поляків у Лондоні про неминучість виникнення війни між СРСР з одного боку , Англією і Америкою – з іншого.

Тодішній польський уряд за обставин, які склалися з освоєнням земель, що відійшли від Німеччини, був справді зацікавлений у прискоренні переселення поляків з України.

Повірений у справах Польщі в СРСР Матвин 16 січня 1946 року вручив Міністру закордонних справ СРСР В’ячеславу Молотову таку “Пам'ятну записку”: “У зв'язку з наміченим до літа 1946 року виселенням до англійської зони окупованої Німеччини Ѕ мільйона німців з території західних областей Польщі питання невідкладного заселення цих земель набуває надзвичайного політичного і господарського значення. Однією з основних частин притоку населення до наново приєднаних областей на заході Польщі є репатріант з СРСР. Особливо важливо заселити наново приєднані землі селянами і сім'ями військовослужбовців. У зв'язку з цим необхідно: прискорити хід репатріації із Західної України, Західної Білорусії, Литви, це не менше 600 тис. осіб, у першу чергу селян. Це необхідно для успішного проведення посівної компанії в західних областях Польщі, протягом січня-квітня 1946 року вивести з інших областей СРСР не менше 120 тис. чоловік.

З областей Галичини евакуація польського населення характеризувалася такими даними:

1.

2.

3.

4.

Із 305226 сімей польських громадян, що проживали у західних

областях України станом на 1 серпня 1946 року, до Польщі було відправлено 272544 сім'ї або 789982 особи. Відмовились від виїзду 3471 сім'я або 13573 особи.

За свідченням документів, евакуйовані польські громадяни вивезли з собою велику кількість коней, великої рогатої худоби, свиней, овець і кіз, сільськогосподарського інвентарю і продуктів сільського господарства. [37]

Загальні масштаби репатрійованого і [38]

депортованого населення в 1944-1949 роках

Роки | Репатріація до Польщі з СРСР | Репатріація(депортація) з Польщі