Феодальна роздробленість як нова стадія розвитку феодалізму спершу сприяла прогресивному розвитку Русі. Проте вона мала також негативні наслідки в умовах, коли над Руссю нависла загроза зовнішньої небезпеки. На початку XIII ст. посилився процес дроблення Русі, в чому не останню роль відігравав внутрішньополітичний чинник. Зі складу великих князівств виділилися нові уділи, з'явилося близько п'ятдесяти окремих князівств та земель. Зовнішньою формою цього процесу виступає заздалегідь розроблений порядок розподілу феодалами володінь між усіма спадкоємцями-синами. Настає справжня роздробленість. Нові, в тому числі й митні, кордони ослаблювали економічні зв'язки між князівствами та землями Русі.

Неодмінним супутником роздробленості стали нескінченні кровопролитні феодальні війни («усобиці») за землю, робочі руки, політичний вплив. Руйнувалися продуктивні сили, відбувалося масове розорення господарств трудівників. Військові сили дедалі більше розпорошувалися. Усобиці в конкретно-історичних умовах справді стали, за влучним висловом сучасника, «загибелью землі Руської». Вторгнення орд Батия поставило під сумнів не тільки єдність Русі, а й саме її існування.

5. Зародження та розвиток Галицько-Волинського князівства – спадкоємця Київської Русі.

З великих князівств, які в цей час існували на території Украї-ни, вирізнялося Галицько-Волинське, створене в 1199 р. Романом Мстиславичем. Проіснувало воно до 1340 р. Державний лад Галицько-Волинської землі хоча і відзна-чався своєрідністю, зумовленою особливостями її соціально-економічного й політичного розвитку, все ж у головно-му був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-Волинська земля, навіть перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберігала риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі. Після смерті Романа галицькі боярські угрупування не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Як тільки княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини.

Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки різноманітністю джерел і їхніх прибутків, а й тим, що в боротьбі за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславичі мусили залучати на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього був один шлях — надання їм посад і, головне маєтків, які стали основою зміцнення боярських родів. Проте нерідко найбагатші бояри вважали вигіднішим для себе іноземне покровительство. Вони виходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки більшості людей, і це спонукатиме їх надавати привілеї боярам як головній своїй опорі. До того ж боярам не могло не імпонувати законодавче обмеження королівської влади і гарантування прав феодалів Угорщини згідно з "Золотою буллою" короля Андрія І.

Втягнення іноземних покровителів — угорців, а пізніше й поляків у внутрішні конфлікти боярства з князями сприяло дальшому зміцненню позицій бояр і водночас призвело до небаченого в інших князівствах загострення їх боротьби з князівською владою. Ось що трапилось, скажімо, під час короткого правління в Галичині трьох синів Ігоря Святославича, внуків по матері Ярослава Осмомисла. Бояри самі запросили їх, сподіваючись, що князі із Сіверської землі стануть слухняним знаряддям у їхніх руках. Коли ж Ігоревичі почали домагатись реальної влади, розгорілась боротьба не на життя, а на смерть Ігоревичі влаштували розправу над боярами, і "вбито їх було числом 500, а решта розбіглися". В 1211 р. бояри, запросивши на допомогу угорське військо захопили двох Ігоревичів і "повісили задля помсти". Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському престолі — це був єдиний випадок титулування князем людини, що не належала до династії Рюриковичів. Ще 1214 р. з допомогою частини бояр угорці які вступили в союз з Краківським князівством, захопили Галич і проголосили королем королівства Галицького" п'ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною польською княжною Саломеєю Від цієї, по суті, військової окупації визволив галичан новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом Романовичем (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а молодшому угорському короле-вичеві Андрію, одруженому з його другою дочкою. Врешті після наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. В 1230 р. Данило Романович витіснив угорців із Галича але не зміг втриматися в місті. Це повторилося 1233 р. Новий угорський король Бела IV визнав князювання в Галичі ставленика бояр чернігівського князя Ростислава Михайловича.

Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з угорськими королями, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр за об єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спирались на широкі кола населення і на ту частину бояр, яка розраховувала на покровительство князів. їх підтримали містичі — міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші): вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків почали орієнтуватися на своїх одновірців — іноземних агресорів). Для перемоги Романовичів істотне значення мала і позиція селян-общинників, які входили до княжого