У Галицько-Волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та по-садники, яких призначав князь. У їхній особі була з'єднана адмініс-тративна, військова та судова влади. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різного мита — важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження. Територія Галицько-Волинської землі ділилася і на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судови-ми повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали у своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спиралися під час виконання обов'язків з управління підвладною їм територією. Місцеве управління будувалося на системі «кормлінь». Для ведення судових розглядів у незначних справах, виконання де-яких поліцейських функцій у межах сільської общини обиралися старости. Вони підкорялися місцевій князівській адміністрації, най-вищі посади в якій обіймали здебільшого бояри.

Така система центрального та місцевого управління в Галиць-ко-Волинській землі мала прислуговувати інтересам класу феодалів-землевласників, забезпечувати їм умови експлуатації залежного від них населення і придушувати його опір.

Важливою ланкою в державній структурі Галицько-Волинсь-кої землі було військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з іншо-го — являло собою ефективне знаряддя в руках феодалів для при-душення опору експлуатованих мас. Остання функція князівської влади здійснювалася за допомогою князівської дружини і боярсь-ких загонів. На заклик князя бояри мусили з'явитися на чолі своїх загонів до місця зборів. Князі шукали й інші шляхи організації свого війська, використовуючи наймані загони іноземців, однак ці загони були ненадійні.

У період вторгнення іноземців до складу війська поряд з про-фесійною дружиною входило народне ополчення. Піклуючись про посилення боєздатності збройних сил і прагнучи послабити власну залежність від великих феодалів, Данило Галицький у середині 40-х років XIII ст. сформував регулярну піхоту («піші») і переозброїв кінноту. До складу регулярної піхоти, а можливо, і кінноти Галицько-Волинського князівства входили умовні володарі (держа-телі) земельних наділів, служилі малі та середні бояри, а також за-лежні селяни, які «сиділи» на цих ділянках — феодах. До складу «піших» могли входити і жителі міста. Командував військом найчастіше сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підпорядкований. Під час бойових дій князь міг скликати вій-ськову раду.

У судовій системі Галицько-Волинської землі суд не був відокремлений від князівської адміністрації. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалася передусім церков-ними статутами князів Володимира та Ярослава і була значною. До відання церковного суду належали питання, пов'язані з майновими та шлюбно-сімейними відносинами.

Галицько-Волинська держава мала велике значення для західних земель і для всієї України. Ця держава досягла значного по-літичного розвитку і за рівнем економіки та культури належала до передових країн Європи.

У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди у той час велику роль відігравали церковні установи, монастирі, єпископії, парафії. Літерні позначки на глиняному посуді і свинцевих пломбах, написи на речах повсякденного вжитку (прясельце, кістяна ручка ножа) засвідчують, що письменні люди були також і в середовищі ремісників, рядових дружинників. У Звенигороді та Бересті знайдено берестяні грамоти у Сівенигороді, Перемишлі, Галичі, Львові - бронзові стилуси (писала) для писання на воскових табличках. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок з житія іконописця Петра, згодом митрополита, волинянина родом Його, коли досяг семи років, "віддали батьки книг учитись", причому зазначено що вчитель був сумлінним, а хлопчик спершу займався погано і "лиш згодом випередив своїх однолітків. Освічені люди, знавці іноземних мов працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот вели дипломатичне листування. Збереглись, зокрема, латиномовні грамоти галицько-волинських князів і скріплений печаткою лист ради міста Володимира раді міста Штральзунд (Німеччина) з вимогою повернути володимирським купцям сукно з корабля, який потерпів аварію. У Галицькій області створена найдавніша східнослов’янська редакція Євангелія, яка помітно відрізняється від першої редакції, запозиченої від південних слов'ян. Давні пам'ятки (Христинопольський апостол XII ст., Бучацьке євангеліє XII—XIII ст. та ін.) збереглись у монастирі південно-волинського села Городище (поблизу сучасного Червонограда), що був у ХШ—XIV ст. великим культурним центром. У Холмі за Льва Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні українські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов'янську основу тексту релігійних книг

Велика книгописна майстерня була при дворі князя Володимира Васильо-вича — книжника і філософа, якого "не було у всій землі, і після нього не суде . Як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах (Володимир, Берестя, Більськ, Кам'янець, Любомль) і єпископським кафедрам інших князівств — Луцькій, Перемишльській, Чернігівській Серед дарів літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найдорожчих книг прикрашалася золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням в техніці перегородчастої емалі (її літопис називає фініптом) Усі щ розкішні оправи виготовлялись місцевими ремісниками. Деякі книги прикрашались чудовими мініатюрами.

Літописання в Галицькій землі з'явилося порівняно рано. Очевидно дружинником був Василь, який, описав осліплення теребовельського князя Василька Ростиславича 1097 р. і міжусобну війну 1098—1099 рр. "Повість про осліплення Василька", яка ввійшла в "Повість минулих літ", — винятково талановитий твір. Простоту і безпосередність викладу автор вміло поєднує з реалістичними штрихами, щоб схвилювати читача, передати весь трагізм описуваних подій.}

Літопис,