Волинська частина літопису починається 1261 роком. В основному вона писалася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. Можливе місце перебування літописця — містечко Любомль, де любив бувати володимирський князь. З приводу смерті князя в текст включено написану іншою особою похвалу Володимирові, значна частина якої — переробка "Слова про закон і благодать" митрополита київського Іларіона. Якщо холмський літописець писав з точки зору вірних князеві бояр, то волинський більше враховує опору князівської влади на "простих людей" — "містичів", селян. У мові волинського літописця порівняно багато елементів, які ставали характерними для тодішньої української народнорозмовної мови.

У літописі згадані і частково переказані окремі "слави" — величальні пісні, з якими мають спільні риси обрядово-величальні колядки, що становлять один з найдавніших шарів української народнопоетичної творчості. Напевне, подібні пісні співав славетний перемишльський співець Митуса, покараний за непокору князям.

Яскравим виявом високого рівня культури була й архітектура краю. Будували переважно з дерева, кам'яними спершу були лише храми, рідше князівські палати. Збережений (у реконструкції) володимирський Успенський собор, будівництво якого було завершене 1160 р., повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започатковано будівництво церков з білого каменю, широко стали застосовуватись у будівлях різьблені орнаменти. В одному лише Галичі відоме розташування не менше 30 мурованих монументальних споруд, однак лише частина їх вивчена археологами. Будівництво найбільшого в Галичі храму —Успенського собору пов'язують зі створенням тут єпископії 1157 р. Це —яскравий зразок галицької білокам'яної архітектури. Різьблені оздоби збереглись на своєму первісному місці тільки в храмі Пантелеймона поблизу Галича. Тут портали обрамлені колонами з капітелями корінфського ордеру. Західний, головний портал — перспективний, заглиблений у стіну. Його верхня частина прикрашена стилізованим орнаментом.З Про чудові храми Данила Галицького в Холмі знаємо з літописної розповіді. Особливою красою вирізнялась церква Івана. В ній капітелі опорних стовпів прикрашали різьблені скульптурні маски. Всередині поверхня куполу була із "зорями золотими на лазурі, а внутрішній і поміст (церкви) був вилитий з міді і чистого золота, так що блищав, як дзеркало. Вікна прикрашало "римське скло" (вітражі), портали було оздоблено "каменем тесаним галицьким білим і зеленим холмським". Різьба на них настільки вразила літописця, що він повідомив ім'я скульптора — "хитреця" Авдія. На головних дверях "був зроблений Спас, а на північних святий Іван, так що всі, хто дивився, дивувалися" Ј3а князя Василька і його сина Володимира Васильковича працював видатний будівничий Олекса, який спорудив низку дерев'яних міських фортифікацій. Яскравим виявом майстерності галицьких будівничих була п'ятиповерхова дерев'яна наскельна фортеця IX—XIV ст. Тустань поблизу села Уріч у Карпатах.

Місцевий іконопис розвивався в Галицько-Волинській землі під впливом київського 3 робіт художників високого професійного рівня збереглась ікона богоматері-Одиптрі, кінця ХШ-ХІУ ст. з Покровської церкви м. Луцьк (нині у державному музеї Українського мистецтва). Відома Ченстоховська ікона Божо-Матері, така популярна в Польщі, в XIV ст. була вивезена з Галичини. Галицьке образотворче мистецтво XIV ст. гідно представляє відома ікона святого Юрія-змієборця на чорному коні. В ній немає нічого зайвого. Ритм ліній і чітко обмежених кольорових плям підпорядкований єдиному художньому задумові - створити образ безстрашного воїна, вірного обов'язкові. Це символізувало спогад про велич Галицько-Волинського князівства, який підтримував дух визвольної боротьби українського народу.

Що стосується соціально-політичного ладу Південно-Західних земель, який склався відразу після приєднання їх до складу Вели-кого князівства Литовського, то жодних докорінних змін у ньому не відбулося. Князі цих земель перетворилися в удільних князів, за-лежних від великого князя литовського, і перебували з ним у відно-синах сюзеренітету-васалітету. Над удільними князівствами висо-чіли органи влади Великого князівства Литовського, які за своєю структурою мало чим відрізнялися від відповідних органів Давньо-руської держави. Велике князівство Литовське значною мірою ус-падкувало політичний устрій Давньоруської держави з урахуван-ням змін, викликаних розвитком економіки та класово-соціальної структури суспільства. У цей період, перебуваючи в становищі удільних, південно-руські князівства користувалися відомою автономією. Влада на їхній території зосереджувалася в руках уділь-них князів. Для розв'язання важливих питань внутрішнього життя удільного князівства збиралася рада, до складу якої входили впли-вові місцеві феодали, представники місцевого боярства та церкви. Удільним князям підпорядковувалися органи управління, а також військо.

Характерною рисою взаємовідносин центральної влади Вели-кого князівства Литовського та удільних князівств було прагнення великого князя до цілковитого підкорення цих князівств Великому князівству Литовському. Це виявилося, зокрема, у здійсненні по-літики, спрямованої на підрив давньоруської князівської династії, позбавлення місцевих князів.наділів та заміни їх намісниками ве-ликого князя. Складався також слухняний великокнязівський владі військовослужилий стан — місцеве дворянство.

14 серпня 1385 р. в Крево була підписана Кревська унія — угода про династичний союз між Великим князівством Литовським та Польщею. Великий князь Литовський Ягайло вступив у шлюб з польською королевою Ядвігою і став польським королем, а його князівство увійшло до складу Польщі. До цього Велике князівство Литовське спонукала необхідність боротьби проти агресії німець-ких хрестоносців. На