І тільки викуп садибної і ланової землі перетворював селян, в селян-власників. Практично цього статусу селянин набував після укладання викупної угоди. Переведення селян на викуп, а відтак — припинен-ня тимчасовозобов'язаних відносин, не було обов'язковим, і багато хто з селян не поспішав з викупом. До 1881 р. таких селян залиша-лося приблизно 15%. Тоді було прийнято рішення про обов'язкове переведення на викуп протягом двох років. За цей час селяни муси-ли укласти викупні угоди, інакше втрачалося право на земельний наділ. У 1883 р. категорія тимчасово зобов'язаних селян зникла. В Україні селяни Київської, Подільської і Волинської губерній пере-водилися на обов'язковий викуп у 1863 р. Але все ж повною мірою користуватися правами вільного селянського обивателя селянин міг лише після сплати всіх викупних платежів.

Ще одним принципом реформи було наділення селян землею. У зв'язку з цим виняткового значення набувало питання про розмір земельних наділів, які одержували селяни. Автори законодавчих актів про реформи виходили з того, що селянин повинен одержати землі рівно стільки, скільки необхідно, щоб прив'язати його до села, не допустити пролетарізації і переїзду в місто. Іншими словами, цієї землі наділяли стільки, щоб її селянину не вистачало, тобто щоб він був прив'язаний до поміщицького господарства, вимушений йти в кабалу1. Як наслідок, тільки 4,8% селян отримали наділи в розмірі, що забезпечував прожитковий мінімум2. В основній же ма-сі селяни одержали землі менше, ніж вони мали до реформи.

Вирішення питань про розміри земельних наділів і повинності залежало від добровільної угоди між селянами і поміщиком. З цією метою був утворений інститут мирових посередників, покликаних примирити інтереси сторін. Однак цілком зрозуміло, що добровільної угоди між селянами і поміщиками з цього питання не могло бути. Тому закон одночасно встановлював досить визначені норми розміру наділів, максимально забезпечуючи при цьому інтереси поміщиків окремих губерній і повітів. Там, де земля давала невеликий прибуток, установлювалися дещо більші норми наділів, бо поміщи-ку було вигідніше одержати викуп за землю, ніж вести своє госпо-дарство, і, навпаки, в місцевостях, де земля була кращої якості, більша її частина залишалася у власності поміщиків, а селянам виділялися мінімальні ділянки, часто значно менші за ті, якими вони користувалися до реформи.

Тому в Україні, де в більшості місцевостей земля родюча, встановлювалися невеликі розміри селянських наділів, значно менші дореформених. Вони визначалися трьома місцевими «Положе-ннями», які враховували специфіку поземельних відносин у різних районах України. Зокрема, губернії Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська, а також деякі повіти Харківської і Чернігів-ської губерній згідно з одним із місцевих «Положений» поділялися основні смуги: нечорноземну, чорноземну й степову. Ці смуги додатково поділялися на місцевості, для кожної з яких визначав-ся розмір наділу на селянську душу, в який входили як присадибні ділянки, так і орні, сінокосні землі і пасовиська. Для губерній степо-вої смуги — Катеринославської, Таврійської і Херсонської — вста-новлювався єдиний так званий указний наділ, розмір якого в різних місцевостях коливався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу. У по-вітах Харківської і Чернігівської губерній, де переважало общинне землекористування, розміри наділів становили: вищий — від 3 до 4,5 десятини і нижчий — від 1 до 1,5 десятини1. Якщо дореформе-ний наділ перевищував установлені норми, поміщику надавалося право відрізати надлишок на свою користь. Це він міг зробити й то-ді, коли після виділення селянам землі, у нього залишалося на Лівобережжі менше третини, а на Півдні — менше половини зе-мельної площі, що належала йому до 19 лютого 1861 р.

Крім того, Положення передбачало й іншу можливість обме-ження селянського наділу. Наприклад, якщо сільська община вияв-ляла бажання викупити землю у власність, поміщик мав право від-різати собі дві третини наділу. Він також міг за домовленістю з селянами виділити їм безплатно лише четверту частину вищого або указного наділу, а решту землі залишити собі. Крім того, поміщи-кам надавалися широкі права в перенесенні садиб без згоди селян, а також заміни їхніх присадибних і польових наділів.

Певні відмінності мало Місцеве положення про поземельне упорядкування селян, поселених на поміщицьких землях губерній: Чернігівської, Полтавської та частини Харківської. Його специфіка полягала в тому, що в основу наділення селян землею був покладе-ний принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Земля роз-поділялася в межах сільської общини не на зрівняльних засадах з періодичними переділами, як це робилося за общинної форми зем-лекористування, а на основі сімейних ділянок, що складалися чи з садиби та польового наділу, чи тільки з садиби. Вищий наділ на ду-шу, залежно від місцевості, коливався від 2,75 до 4,5 десятин, ниж-чий становив половину вищого. При цьому, якщо існуючий селянсь-кий наділ перевищував вищий розмір наділу, розрахованого на всю селянську общину, то поміщику дозволялося відрізати цей надли-шок у своє безпосереднє розпорядження. Якщо після надання землі в користування селян у розпорядженні поміщика залишалося мен-ше однієї третини загальної кількості угідь, що йому належали, то він міг утримувати у своєму безпосередньому розпорядженні до