Унаслідок реформи українські селяни втратили 1 млн деся-тин землі, або понад 15% загальної площі земель, які раніше пере-бували у їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи, менші за п'ять десятин, що було нижче норми се-реднього прожиткового мінімуму. 344 тис. селян відпускалися на волю без землі або з наділом до 1,5 десятин на ревізьку душу. Най-гірше забезпечувалися землею колишні поміщицькі селяни Пол-тавської, Катеринославської та Харківської губерній, де на одну ревізьку душу припадало від 1,1 до 1,9 десятин. Не набагато кра-щою була ситуація в Подільській (2 десятини), Київській (2,1 деся-тини) та Чернігівській (2,4 десятини) губерніях. Загалом у Полтав-ській і Катеринославській губерніях селяни втратили внаслідок реформи 40% своїх колишніх наділів, а в Харківській — 31 %.

На Правобережній Україні діяло особливе Місцеве положення про поземельне упорядкування селян, поселених на поміщицьких землях у Київській, Подільській та Волинській губерніях. Його ос-нову становили дані так званої інвентарної реформи, яку царат насильно здійснив у цих губерніях у 1847—1848 рр., зробивши спробу законодавчо врегулювати взаємовідносини поміщиків і кріпосних селян. Під час реформи в кожному поміщицькому маєтку вводила-ся інвентарна книга, в якій фіксувалися розміри наділів, а також норми панщини та інших селянських повинностей. Визначав ці нор-ми сам поміщик, вся земельна власність якого залишалася недо-торканою. Тепер відповідно до даного Положення за селянами ви-знавалося право на одержання повного інвентарного наділу. В тому разі, коли фактичний наділ був меншим за інвентарний, селянам дозволялося подавати мировому посереднику клопотання про по-вернення в їхнє користування відрізаної поміщиком мирської землі. Однак цю можливість селянам реалізувати було далеко не просто: по-перше, клопотання приймалися тільки від імені всього сільсько-го товариства; по-друге, була потрібна наявність певних доказів про зменшення поміщиками розміру інвентарного наділу. Спір остаточно вирішувався губернським з селянських справ присутствієм.

Ще одним важливим принципом реформи була платність виз-волення селян. З самого початку ні в кого з авторів реформи не бу-ло сумніву, що поміщики мають одержати компенсацію за втрату ними колишнього статусу. Спосіб, за допомогою якого уряд замас-кував викуп селянської волі, був такий. Замість того, щоб брати за землю ринкову вартість, навіть з певною націнкою, автори рефор-ми вирішили визначати цю ціну через оброк, який зовсім не відпо-відав реальній вартості землі. Оброк був значно вищим в нечорно-земних губерніях, де вартість землі була меншою. Тому під час ви-купу наділу селяни платили, як правило, ціну, яка не тільки була вищою за ринкову, а й набагато перевищувала можливу прибутко-вість землі.

Порядок проведення викупної операції визначався у спе-ціальному Положенні про Викуп селянами, які вийшли з кріпосної залежності, їх садибної осілості і про сприяння уряду придбанню селянами у власність польових угідь. Відповідно до цього докумен-та селянам, які вийшли з кріпосної залежності, надавалося право викуповувати у власність свою садибну осілість.

Зробити це можна було в будь-який час, сплативши борги з оброчних платежів і домовившись з поміщиком, про строк та суму викупу. Що стосується польових наділів, то вони могли перейти у власність селян не інакше, як за згодою поміщика. Причому це могло відбутися навіть всупереч бажанню общини2.

Якщо викуп здійснювався за добровільною домовленістю між селянами і поміщиками, він оформлявся спеціальною викупною угодою, якщо за односторонньою вимогою поміщика — викупним актом. У цих викупних документах вказувалися, з одного боку, роз-мір земельного наділу, що переходив у власність селянської общи-ни, з іншого — сума викупу.

Прийняття оброку за основу під час обчислення викупної суми свідчило про бажання авторів реформи зберегти незмінними дореформені доходи поміщиків, тільки в новій правовій формі. «Положення» виходило з того, що викупна сума мала бути такою, щоб, будучи покладеною в банк за умови 6% річних, давала у ви-гляді цих процентів колишній, звичний для кріпосника оброк. Тому викупна сума для певної селянської общини визначалася шляхом капіталізації встановленого для даної місцевості оброку, для чого розмір річного оброку множився на 162/з1- Отже, за основу викуп-ної операції брався не капіталістичний, а колишній феодальний критерій.

Цілком зрозуміло, що селяни не могли сплатити відразу величезні суми, які хотіли від них одержати поміщики. «Сприяння» по-міщикам надала держава зі своїм могутнім апаратом примусу, здійснивши так звану «викупну операцію».

Юридично ця операція мала вигляд надання державним банком кредиту селянину для придбання ним землі. Однак гроші (у ви-гляді 5 % державних банківських білетів, викупних свідоцтв та пев-ної суми готівкою) видавали не селянам, а поміщикам. Тому ви-ділені державою кошти, які називали позикою селянам для викупу своїх наділів, насправді були позикою поміщикам. Вважалося, що після того, як селянин придбав землю у поміщика, колишні право-відносини з ним припинялися. Тепер селянин вступав у нові право-відносини з державою — кредитні. З цього часу він зобов'язувався погашати свій борг державі в розстрочку протягом 49 років, внося-чи щорічно 6% загальної суми позики. При цьому виявлялося, що проценти, які тривалий час стягувалися з селянина, значно переви-щували щорічні внески в рахунок погашення позики. Крім того, щоб одержати викупну позику, селянин мусив перейти на оброк, а також внести в касу повітового державного казначейства додатко-вий платіж, що дорівнював різниці між викупною сумою і викуп-ною позикою, яка становила 20% викупної суми у разі